Це про нашу землячку, сержанта, військову медикиню медичної роти 68-ої окремої єгерської бригади десантно-штурмових військ Галину Пожалюк з Теофіполя. Всі в громаді її знають. Народилася та виросла у Турівці, закінчила Турівську восьмирічну школу, Чемеровецьке медичне училище. 36 років пропрацювала анастезійною медсестрою в хірургічному відділенні Теофіпольської лікарні, сумлінно виконувала свої обов’язки, заслужила повагу за своє добре серце та вмілі руки.
Та 14 лютого 2023-ого року добровільно вступила на службу в Збройні Сили України.
- У нас з чоловіком Віктором троє дівчаток, - каже Галина Петрівна, - Яна, Діана та Інна. І от коли у 2022-ому році почалася ця страшна війна, я мала намір з перших днів піти у військо. Але наша меншенька Інна закінчувала школу, збиралася вступати до Національного Авіаційного Університету. Тож мій материнський обов’язок переважив, залишилася вдома, щоб її підтримувати. Та коли вона здала перший семестр, стала підробляти, я зрозуміла, що вона вже сама може собі давати раду. І я спокійно пішла у наше відділення ТЦК та СП. Після навчального центру була зарахована військовим медиком до 423-ого окремого стрілецького батальйону. І зразу ми потрапили на Оріхівський напрямок у Запорізькй області. З квітня 2024-ого року був Авдіївський напрямок, а до лютого 2026-ого року ми були на Покровському. А в медичній роті я перебуваю з 26 серпня 2025-ого року, тепер наш підрозділ перебуває на відновленні, тож маю відпустку, днями вона вже закінчується. Що ми конкретно робимо: на стабілізаційному пункті (це за 8-10 кілометрів від лінії зіткнення) приймаємо поранених бійців, яких нам доставляють з позицій бойові медики з побратимами. Ми тут надаємо кваліфіковану медичну допомогу та організовуємо евакуацію поранених у більш спокійну зону, за 50 кілометрів від лінії зіткнення. Хоч ніде немає безпечного місця, скрізь прильоти, дрони літають зграями. І треба якнайскоріше хлопців довезти. Свого першого пораненого везла у фургоні одна, а дороги жахливі, у вибоїнах. А в того хлопця були поламані руки та ноги, кожна вибоїна доставляла йому нестерпний біль. Одного хлопця я таки не довезла, він весь був пошматований осколками, я нічого не могла вдіяти, ліки просто з нього витікали. Я не довезла його 5 кілометрів до госпіталю, він помер у мене на руках, а був він 1991 року народження. Ці кадри досі стоять у мене перед очима. Війна – це страшне пекло, це смерть, каліцтво, це горе та пекучий біль втрат. Найбільше, чого я хочу, аби вона якнайшвидше закінчилася, аби припинилося знищення української нації. З іншого боку, Вітчизну треба захищати, треба йти служити.
Нещодавно Галина Петрівна стала учасницею зворушливої зустрічі у Теофіпольському центрі культури та дозвілля. Своїми враженнями про війну зблизька вона поділилася з працівниками центру та учнями 10-11 класів Теофіпольського ліцею № 2.
- Не дай, Боже, - казала до школярів, - щоб ви зазнали, що таке війна, що таке втрата рідних та найдорожчих людей.
На пам’ять про зустріч ліцеїсти подарували їй маленький подаруночок, а директор центру Галина Присяжна передала 10 тисяч гривень (зібрані кошти на благодійному заході 2 квітня) на потреби ремонту автомобілів підрозділу. Сім теплих сплетених килимків від групи майстринь передала керівник народного аматорського хору ветеранів «Відлуння» Варвара Миронова. А учасники дитячої вокальної студії «Джерельце» (керівник Алла Стасюк) подарували всім присутнім щирі пісні - з теплом, вірою у Перемогу.
- Ці кошти я вже переказала, - каже наостанок, - процес пішов, бо наші автомобілі завжди мають бути справними, щоб якнайшвидше по поганих дорогах, а часом і взагалі по бездоріжжю, довезти, врятувати хлопців, не стати здобиччю ворожих дронів. Всім, хто долучився до збору цих коштів, дуже дякую, бо таким чином ми разом наближаємо перемогу. А за те, що я тут просто виконую свій обов’язок, дякую моїй родині, моєму чоловікові та моїм любим дівчаткам, Бо зрозуміли та підтримали мене, тож я тут і за Україну, і за перемогу, і за них. Щоб жили без війни, у вільній країні, у мирі та спокої, у радості та щасті.
Галина Тебенько