Хочу розказати про свого чоловіка Миколу Степановича Колесника з Лисогірки, старшого солдата,  старшого сапера 36-ої окремої механізованої бригади, який загинув 29 червня 2024 року поблизу села Водяне Волноваського району. А також про те, як я другий рік домагаюся поховати його.

Народився мій Микола 19 грудня 1990 року у селі Лисогірка. Виростили його бабуся та батько, бо мама покинула, як було йому три роки. Та виріс він добрим, людяним та справедливим. В 17 років він залишився круглим сиротою,  бо померли і бабуся, і батько. Опікувалася ним тьотя Маруся з Теофіполя, з селища цукрового заводу. Закінчив Ланівецьке професійно-технічне училище, працював у філії «Рідний край». Знаю його з юності, працював з моїм батьком, дружив з моїм першим чоловіком. Був учасником АТО, тримав оборону країни у Луганській області. Я вже була вдовою, сама ростила своїх діток Анастасію, Іллю та Дмитрика. У вересні 2019 року він повернувся з АТО, а 9 жовтня ми одружилися. Ми всі переїхали з Ланівець до нього, в батьківський дім. У 2020 році у нас народився синочок Валентин. Ми були такими щасливими! Микола став люблячим батьком для моїх дітей. Анастасія, якій вже 18 років, навчається в Тернопільському кооперативному коледжі, навіть взяла його прізвище та по-батькові. Іллі вже 16 років, він учень Ланівецького професійного ліцею, Дмитрику – 10 років, навчається в Лисогірській гімназії. Найменшенький наш Валентин ходить у Лисогірський дитячий садочок.

І от ця страшна війна перекреслила, зруйнувала наше щасливе життя. 9 червня 2022 року Миколу мобілізували. Не ховався, нічого не придумував, а пішов захищати Вітчизну, українську землю, свою родину. Виконував бойові завдання на Сумщині, Харківщині та Донеччині. Ми з дітьми молилися за нього, чекали звісток. Яка була радість, коли він кілька разів приїздив у короткочасну відпустку!

 Та 30 червня 2024 року мені зателефонував його командир, повідомив, що Микола загинув, обгоріло все тіло, побратими бачили. Просили хлопці, щоб забрати тіло, але вдалося забрати лише шматок ноги. Більше на те місце, у Водяне,  не можна було добратися,  там вже були росіяни. Я звернулася до поліції у Теофіполі із заявою, щоб оголосити його в розшук, як безвісти зниклого. Довго чомусь ту заяву не приймали, аж поки я не прийшла до них з адвокатом та своєю двоюрідною сестрою. Заяву прийняли, у Валентина взяли зразки ДНК. Аж тоді слідчий у Волновасі порушив кримінальну справу. Дуже довго робили три експертизи ДНК, аж 29 січня 2026 року набуло чинності  рішення Теофіпольського районного суду про те, що Микола Степанович Колесник визнаний загиблим. Але його рештки для поховання мені до цього часу не передали. Нібито вже тепер рештки не передаються.

Що ми пережили за цей час, важко передати словами. То він два роки був на війні, захищав Україну, поклав свою голову, своє молоде життя, і що, він розчинився? Що в нас за  така держава? Позасідали кругом бюрократи, справедливості добитися не можна. Хай йдуть на фронт, хай попробують, як там.

Тож мій адвокат звернувся до суду з клопотанням про видачу мені рештків тіла для поховання. А слідчий призначив повторну експертизу ДНК та проведення допиту свідків – бійців, які бачили (в живих залишилося лише двоє), і двох бійців, які забрали останки. Бо треба встановити, чи міг він вижити при таких пораненнях.

Дуже  сподіваюся, що це ходіння по муках нарешті закінчиться і відбудеться поховання – мужнього захисника Вітчизни, справжнього Героя, прекрасного чоловіка, люблячого батька, гідного громадянина України.

Тетяна Боринська, село Лисогірка