Не раз я у своєму житті вже переконувалася, як легко все робиться, коли поруч з тобою однодумці, душевні, прекрасні люди. З якими гори можна звернути, зробити можливе і неможливе. І знову мені довелося відчути такі почуття. Бо вже понад рік, як я стала плести маскувальні сітки в спортивній залі ДЮСШ, і не просто плести їх щонеділі, а плести їх у чудовому колективі. А це, погодьтеся, дві великі різниці.
Що з самого початку цієї страшної, кривавої, жорстокої, несправедливої війни проти нашої України директор КУ «Агенція місцевого розвитку» Лілія Архипович організувала тут плетіння таких необхідних для наших захисників маскувальних сіток, я знала. Але долучитися ніяк не виходило через об’єктивні обставини. Аж тут минулої осені я розрахувалася з посади керівниці народного аматорського жіночого вокального ансамблю «Чарівниця» Теофіпольського Центру культури та дозвілля, вже не треба було добиратися у селище цукрового заводу. Думала вже відпочивати від культури, якій присвятила все своє життя. Та… стала керівницею народного аматорського хорового колективу ветеранів «Відлуння», який свої репетиції проводить у цьому приміщенні.
І все так почалося. Щонеділі, на другу годину дня, я поспішаю сюди та отримую масу позитивних емоцій. Те, що відчуваю себе причетною до найголовнішої, великої справи – підтримки наших героїчних Збройних Сил України – однозначно. Бо мене болить війна, бо знаю, як чекати сина з війни. Знаю, як потрібні бійцям маскувальні сітки - аби вберегти бойову техніку, аби вберегти своє життя. Тому роблю це і буду робити до самої перемоги.
Але хочу розказати про те, з якими неймовірними, працелюбними, відданими цій справі жінками маю щастя це робити. Вони різного віку, хто працює, хто вже не працює, різних професій. Але для мене вони просто стали рідними. Ми - як одна сім’я, атмосфера – доброзичлива, по-справжньому родинна. Кожен знає, що він повинен робити: хто ріже на стрічки рулони спанбонду, хто прив’язує ці стрічки до основи, хто працює знизу, а хто зверху.
Назву тих трудівниць, з якими працюю вже другий рік. Це Тетяна Кравець, Наталія Романюк, Тетяна Гладищук, Олена Станчук, мама воїна Лариса Домбровська, Марина Лопушанська, Тетяна Василик, Лідія Гуменюк, Галина Мартинюк, Людмила Волошинець, Ольга Бровіна, Марія Федун, Олена Яремко, Ольга Сіра, Люба Чернишова, Наталія Сагайдюк, Тетяна Маринюк, Олена Рудюк, Тетяна Казмірук, Богдана Капустян. У кожної з них – своя життєва історія, але кожна з них – непересічна особистість. Мені завжди хочеться промовити їм щирі, ласкаві слова, піднести настрій, розвеселити. П’ятьом дівчатам вже сплела та подарувала килимки, решті також сплету та подарую. От так мені хочеться – за їх невтомні руки, добрі серця, за палку віру у перемогу.
Окремо хочу сказати про нашу Лілію Володимирівну. Вона того варта, адже попри своє велике навантаження, постійне напруження на роботі, займається організацією такої благодійної справи. Ми ж не знаємо, де береться основа для сіток, звідки беруться рулони спанбонду. Це вирішує вона, працює з благодійниками, волонтерами, тримає зв’язок з воїнами-земляками. Я просто дивуюся: як їй все вдається, де в неї беруться сили. Ще ж вона створила групу у фейсбуці, де ми спілкуємося. Отож, вона у нас неперевершенна.
Звісно, всі ми гаряче хочемо, аби закінчилася ця страхітлива війна, наступив мир та перемога. Щоб більше ніхто не гинув, ніхто не страждав. Щоб ми просто жили і ніхто нам не заважав. Але ми не знаємо, коли це буде. Та дуже образливо за нашу рідну Україну, яка стала розмінною монетою у світовій геополітиці. Бо світ перевернувся. Отож, коли ми завершуємо плести чергову сітку, я завжди примовляю: хай ця сітка збереже наших хлопців, а всі шахеди повернулися назад до орків!
Та плести маскувальні сітки продовжуємо, вкладаємо свою маленьку частку у нашу велику спільну перемогу. Бо ми, як одна сім’я, робимо це за покликом душі, ще й при цьому даруємо одне одному щасливі миттєвості. Слава Україні!
Варвара Миронова, селище Теофіполь
,