Це про Людмилу Петрівну Лазарєву з Теофіполя, яка 6 вересня тихо, спокійно відійшла за межу вічності. А  йшов її всього 76-ий рік. Її активності та оптимізму вистачило б на десятьох, була цілеспрямованою, відповідальною, за що б не бралася, все в неї виходило.

Народилася 14 січня 1950 року у багатодітній родині, де зростало семеро дітей. Тож змалку була привчена до праці та самостійності. Була природженим лідером, з простої працівниці Теофіпольського ситроцеху виросла до директора Базалійського заводу продтоварів, 27 років керувала, розбудовувала таке велике підприємство.

У складі керівників підприємств  харчової промисловості країни багато разів виїжджала в  розвинуті країни світу по обміну досвідом, пропагувала все українське, в тому числі українську пісню. Неодноразово обиралася депутатом Теофіпольської районної та селищної рад.

З чоловіком Андрієм виростили двох прекрасних синів Андрія та Сергія, раділи онукам.

Швидко промайнули роки. Як вийшла на пенсію, зайнялася облаштуванням нового будинку, вирощувала квіти, насадила малих та великих вазонів. Пильнувала, доглядала, все робила з любов’ю, бо само нічого не росте. Стала вишивати картини, було це захоплення насолодою для душі. Ніколи не сиділа просто так чи дивилася телевізор, одночасно вишивала. Зібралося тих картин понад двісті, справжній музей.

Більше семи років співала в народному аматорському хорі ветеранів «Відлуння», бо ж мала чудовий перший голос, співала з дитинства. Репетиції, концерти, спілкування з однодумцями додавали барв у її життя.

А ще вона дуже любила газету «Життя Теофіпольщини», завжди першою у селищі її виписувала, всім її пропагувала.

Останнім часом почувала себе вже зле, та брала участь у благодійних концертах. От якраз напередодні, 5 вересня, у п’ятницю,  виступала у Кунчанському сільському будинку культури. Це був її останній виступ. Наче відчувала, що вже забере її Бог до себе, тож опісля сказала, щоб її картини забрали в Центр культури та дозвілля та зробили там музей її картин. Щоб люди згадали, що була така собі Люся Лазарєва. А отцеві Дмитру збиралася подарувати в Кунчанську церкву картину «Таємна вечеря».

Наступного дня обірвалася тоненька ниточка її яскравої, барвистої долі.

Спочивайте з Богом, дорога, незабутня Людмило Петрівно!

Рада відокремленого підрозділу організації ветеранів України Теофіпольської територіальної громади, колектив хору «Відлуння»