У такий страшний час для України, коли вже четвертий рік триває жорстока, несправедлива російсько-українська війна, коли мужні, незламні, героїчні українські воїни тримають оборону, стримують наступ загарбників, вражають приклади жертовності як бійців, так і волонтерів. Які роблять все можливе задля підтримки бойових підрозділів Збройних Сил України, для бійців-земляків. Бо не всі це роблять, багатьох війна не торкається, живуть, жирують, розважаються.
Тож наша розповідь про земляка, молодого хлопця з Михиринець Василя Реву. 4 вересня йому виповнилося лише 21 рік. Але не по роках він розважливий, самостійний, відповідальний. Народився в Михиринцях, тут пройшло його дитинство, закінчив Михиринецьку ЗОШ І-ІІ ступенів. А далі успішно навчався у Хмельницькому фаховому політехнічному коледжі Національного Університету «Львівська політехніка». Як бабуся Віра Олександрівна приїздила в коледж на збори, викладачі Васю хвалили, навчання давалося йому легко, обрана спеціальність – «автомобільний транспорт» - була до душі. Продовжив шоферську династію Ревів, і прадідусь, і дідусь, і батько були водіями, і дядечко – водій.
По закінченню коледжу працював торговим агентом, водієм центру «Діагностика зору». А півтора року тому долучився до волонтерського руху.
- Дуже я переживала, - каже Віра Олександрівна, - як Вася, сільський хлопець, адаптується у місті, щоб хоч не втрапив туди, куди не треба. Але, слава Богу, траплялися йому добрі люди, знайшов собі хороших, надійних друзів, він веселий, з гумором, придався до покійного дідусяВасиля Степановича.
Отож, став Вася співпрацювати з Благодійною організацією «Благодійний фонд «Терикон»». Спочатку виконував доручення з перевезення гуманітарних вантажів до соціальних закладів не лише Хмельниччини, а й Західного регіону, далі став доправляти авто для військових у зону бойових дій, до військових підрозділів у місця їх постійної дислокації. Бо сьогодні те авто є, а завтра його розбили чи спалили.
Як все відбувається: йому телефонують з Рівного, з офісу фонду, він приїздить і переганяє автомобіль за призначенням – у Краматорськ, Слов’янськ, Харків, Ізюм, Запоріжжя, Суми, Полтаву, Кривий Ріг, Дніпро, Київ і в тилові обласні центри. Тож завжди з собою бере ковдру та подушку, доводиться вночі десь на автозаправці перепочивати в машині. Таким чином доправив вже понад 50 автівок. Ще ж завжди гостинці хлопцям привозить. Назад добирається, чим прийдеться – поїздом, автобусом чи маршруткою.
- Поки він не вернеться, - продовжує бабуся, - не маю хвилиночки спокою, бо ж там постійні обстріли, дрони літають. Було таке, що полював за ним. А коли кажу йому, дитино, там же так небезпечно…Він мені на це каже: «Бабусю, я так хочу хоч чимось хлопцям допомогти! Бо що я буду розказувати своїм дітям та внукам, вони ж мене спитають, де я був, що робив? ». То я вже й мовчу. А ось днями виїхав на Кривий Ріг, телефонував, казав: « Бабусю, я так тішуся, я, як на крилах, що я щось роблю для наших захисників!». Я так ним пишаюся, весь час молюся, посилаю вслід за ним ангела-охоронця.
Щиро вірить Віра Олександрівна, що і надалі піде Вася стежиною добра, що все у нього в житті складеться. Та, головне, щоб наступив мир та перемога, щоб було життя без війни. Але обов’язок кожного, хто в тилу – вносити свій внесок, наближати перемогу.
Галина Тебенько