Є у Новоставцях чимало осель, які просто потопають у квітах. Бо ростуть вони і на квітнику, і в садку, і коло плота, і на городі. Тож про господинь, які створюють таку неймовірну красу, варто сказати лише захопливі слова, подивуватися їх невтомності та натхненності. Само ж нічого не росте, треба коло них наробитися: копати, сіяти, садити, доглядати, сапати, оприскувати, зрізати. Ще й потратити на це купу грошей.

Коли проїжджати по вулиці Центральній, мивоволі в очі  впадає садиба Оксани та Олександра Таранських. Так і хочеться зупинитися та роздивитися на розкішні трояндові кущі різних кольорів, високорослі, низькорослі, серед усіх квітів їх тут найбільше – червоні, рожеві, бордові, білі, жовті, помаранчеві, бузкові, навіть рябенькі. Хочеться увібрати в душу їхню ніжну, бентежну  красу.

• Живемо ми тут вже 26 років, - розказує Оксана Михайлівна, - як одружилися, спочатку жили в Теофіполі, в квартирі. Та переїхали на мою батьківщину, в хату, де я виросла. Пам’ятаю, коло хати в нас росла одна царська корона, більше квітів не було, наша мама Зінаїда Василівна Васильчук ніколи не мала часу, бо діти, робота, город, худоба. Та й не було місця на квіти. Якось скопала вона клаптик коло хати, то наш батько Михайло Макарович посіяв там конюшину. Бо треба було худобі. І от я собі вирішила, як буду жити у своїй хаті, то скрізь у мене будуть рости квіти. Коло нашої хати стояв трансформатор та газовий розподільник, між ними і нашою межею було трохи території. Сільська рада додала її до нашої садиби. Були тут самі камінці, ми по шматочку скопували, виносили їх, добре наробилися. І потроху я насаджувала, насівала квіти. От ірисів в мене аж 30 сортів, всякі різні, різних кольорів. Вже перецвіли, треба позрізувати. І калли в мене ростуть, хоч вони дуже тендітні,  і гладіолуси, і хризантеми, і жоржини, і ромашки, і незабудки, і папороть росте, юка, хоста. І на базарі саджанці купую, і замовляю по пошті. Часом мій Саша на мене вже лихий, каже, хліба лучче купити. А я жартую, що хліба менше треба їсти, бо вже сама, як булка. Але побурчить, та й мене підтримує. А ще я сію квіти, які дуже любить моя мама – чорнобривці, настурцію, майори, айстри. І і в хаті в мене вазонів без ліку, коли пропадають, насаджую знову.

Щоранку Оксана Михайлівна робить обхід свого квітника, адже розрісся вже на й на город, коло хліва, в садок. Вдихає пахощі квітів, дивується їх дивовижній красі, і знає, що буде продовжувати це робити. Бо стало це заняття насолодою для її душі. Особливо тепер, коли йде страхітлива війна, коли розривається її материнське серце від тривоги за сина Женю. Коли не дзвонить, бо не може подзвонити. Бо на завданні. І коли вже так зле на душі, йде у квітник, завжди там є робота.

Багато років віддала вона ветеринарній медицині. Важкій, не жіночій роботі. Та вже минає рік, як працює кухарем у Новоставецькому ліцеї. Тут один позитив, готує смачні страви, діти задоволені. Тож має трохи більше часу ще на одну справу, від якої також стає легше на душі. Вже два роки, як вдома разом з чоловіком Олександром, його сестрою Наталією та її чоловіком Віталієм Гальчаками готують домашні страви та відправляють бійцям-землякам на передову. А в теплу погоду готують страви в реторд-пакетах, ця їжа може довго зберігатися, та відсилають. Хлопці дякують, бо ж смачне, ситне.

• Вірю в перемогу, - каже наостанок, - вірю, що Україна переможе. Але кожному з нас треба вносити свій внесок, хто як може. Я ж буду продовжувати плекати свій квітник, квіти ж – це таке незбагненне диво, це символ життя, ти посадиш їх, посієш, а вони проростуть, зацвітуть. І тоді так хочеться жити, робити добро, радіти життю.

Галина Тебенько