По суті ювілей – це своєрідний аудит, себто ревізія або привід оцінити пройдений шлях. Але як цю дату відмічають – то вже залежить від статусу особи, її звичок, і, безперечно, характеру: хто помпезно, із розмахом, на фоні похвальби та возвеличення заслуг, інший – скромно.
Павло Борисович Пасєка, народжений 80 літ тому на тодішню Покрову, 14 жовтня, не з тих, кому смакує славослів’я на його адресу – він звик писати хороше про інших, тож ми, колишні колеги по перу, які з ним працювали пліч-о-пліч десятиліття, так би мовити, розпишемося за нього. Бо його творчий доробок у районній газеті «Червона зірка», а згодом «Життя Теофіпольщини» настільки багатий та значний, як ні в кого з навіть дипломованих журналістів, це вже не кажучи про організаторську роботу для нормального існування періодичного видання. Ми це прекрасно пам’ятаємо, усвідомлюємо та цінуємо.
Нам, ще нині сущим, за плечима яких понад чверть, а то й третина віку журналістського стажу, неважко уявити ті умови, в яких народжувався та зростав, набираючись майстерності газетяра, Павло. Це був кінець шістдесятих, період становлення відновленого Теофіпольського району, коли повсюдно, зокрема, й у редакції, бракувало досвідчених фахівців і житла для них, тому й відчувалася плинність кадрів. Вадим Шептицький, Леонід Божик, Яків Казаренко, Євген Халаберда, Ірина Баланюк, Анатолій Кушнір, Леонід Кульчевич, Олександр Пасічник – ось когорта людей, серед яких були й теж новачки у газетній справі, довелося новоспеченому журналісту Павлові Пасєці вчитися творити районку. І виявився він здібним учнем. Забігаючи наперед, відмітимо це абсолютно без перебільшення, що не було йому рівних по здачі планової (для багатьох колег виснажливої та осоружної) норми газетних рядків – Павло постійно був серед лідерів і завжди йшов з випередженням.
Що сприяло цьому? Звісно, передусім, його неабиякий потяг та хист до газетярської справи. Але, мабуть, ще головніше – цілеспрямованість при розкритті тем у ході публікацій. Скажімо, коли редакція газети кілька років знаходилася у так званому «комірному» у райкомі партії, бо не мала власного приміщення, в одному кабінеті тіснилося шестеро(!!!) творчих працівників, серед яких було троє заядливих курців та один телефонний апарат на весь кагал. Не кожному, погодьтеся, щось путнє вродити й перенести на папір. А Борисовичу хоч би що: підперся ліктем й строчить собі задумане, бо йому ніколи стороннім займатися.
Щодо тематики матеріалів, то й у нього другорядних чи так званих дріб’язкових не було, й тут секрет у тім, що завше мав тісну змичку, себто зв’язок, з позаштатним активом. Звідти й черпав не лише інформацію, а й наснагу. Адже завжди з кількох листів дописувачів до газети можна вибрати якусь цікавинку, бо й самому з нею охочіше працюється, і читачеві більше до вподоби (більше, аніж якась «сірятина»).
Павло завжди мав тісний зв’язок із читачами та людьми, що дописували до газети, і настійно радив колегам мати опору в сількорівських постах. Таких, де було б 2-3 охочих співпрацювати з газетою, у 70-80-их роках було понад 60, в колгоспах та загальноосвітніх школах. Півтори тисячі листів до редакції щороку – це була відчутна допомога журналістам при триразовому тижневому виході «Червоної зірки». Але праглося більшого. При цьому Павло Борисовиич неухильно дотримувався співвідношення 60 на 40 між публікаціями сількорів та власним. Тоді, до роздержавлення засобів масової інформації, добре дбали про масовість, демократизм преси…
Трохи більше трьох років тривало будівництво цукрового гіганта на Полкві, одного з найбільших підприємств харчової промисловості Європи. І 30 грудня 1975 року було отриману першу солодку продукцію. І в тому успіхові є немала заслуга й Павла Борисовича. Бо поки тривало спорудження заводу, попри успіхи, були й негаразди. Отоді й почав діяти під його керівництвом робсількорівський пост, котрий став глашатаєм директивної будови чергової п’ятирічки, інформуючи і владу, і читачів про хід робіт, здобутки та проблеми через районну, обласну та республіканську пресу.
Упродовж усієї своєї журналістської діяльності наш ювіляр віддавався військово-патріотичному вихованню молоді, був засновником і постійним автором тематичної сторінки «Вірність Вітчизні». Шкода лише, що останнім часом нівелюється щедро полита кров’ю народу Перемога у Другій світовій війні та її герої, ще дехто сприймає червоний колір наче, вибачте, бик на шматину кумача на кориді…
Як мовив поет, у кожного своя доля і свій шлях широкий. А її викрутаси-виверти такі неочікувані та підступні. Й тут головне – вистояти та не зламатися. До честі Павла Борисовича, який завше має свою думку та переконання, він зранений тілом, та не душею, залишається серед людей, яких ми називаємо мужніми, особистим прикладом пропагує здоровий спосіб життя.
А вітаючи його з ювілеєм, зичимо лише гараздів у всьому, наяву і в помислах.
Ветерани журналістики Теофіпольщини