АФГАНСЬКИЙ ТРИПТИХ

1.Назвали сином

  – Ото так, синку, – мовив Андрій Костянтинович засмученому Грицеві, – надмірна скромність тобі зашкодила. Чого ти не сказав членам приймальної комісії, що заочно закінчив математичну школу при Київському державному університеті, не показав документа?

  – А що б це дало? Їм потрібні оцінки, одержані на вступних екзаменах, а не в математичній школі, – з гіркотою відказав Гриць. – А тут я, на жаль, не добрав… А чого “недобрав”? Бо розв’язав задачу нетрадиційним способом. Через це, як не дивно, занизили оцінку…

    Що ж, зітхнув старий учитель, певно, хлопець має рацію. Вступні іспити – лотерея… Не всі викладачі об’єктивні, не всі уважні, не всі добросовісні. Буває, що когось хочуть відкинути, аби проштовхнути знайомого, доньку чи синка поважної особи…

     А в нього, Гриця, батьки у списках високопосадовців не числяться. Мама Параска Іванівна – колгоспниця, тато Василь Олександрович – механік МТС. І рано залишили білий світ, а в нім – недобудовану хатину і двоє синів. На підході хлопців до віку дорослого. Григорій Попружний і його менший брат Василь – круглі сироти. У Кунчі, звідки вони родом, проживає їхня тітка Варвара Іванівна з донькою Надією. Вона й стала їхньою опікункою і всіляко допомагає їм у подальшому житті…Не зважаючи на матеріальні нестатки, життєві негаразди, Григорій жадібно тягнувся до наук. Скінчив Кунчанську восьмирічку – продовжив навчання в Теофіполі, в першій загальноосвітній середній школі.

    Отут і звела доля з людиною, яка згодом стане йому названим батьком. Класний керівник, викладач хімії Андрій Костянтинович Ковальчук кілька днів придивлявся до новачка. І чим далі, тим більше прихилявся до нього. Вельми здібна дитина – і до математики, і до поезії, і до живопису. Та це не був розманіжений буквогриз. Він бігав по шкільному подвір’ї, ганяв м’яча, підтягався і перекидався на турніку… Одне слово, хлопчик – живіший від усіх живих. Таким він дуже подобався класному керівнику. А довідавшись, що живеться цій дитині у великих нестатках, Андрій Костянтинович усією душею потягнувся до учня. Виникла ситуація, описана Архипом Тесленком в оповідання “Школяр”. Щоправда, Миколчин учитель лише співчуває своєму улюбленцю, але безсилий чимось допомогти, бо таких бідолашних дітей бачив у кожному селі, – всім не допоможеш. А Гриців класний керівник, вельми схожий на Тесленкового персонажа, міркував дещо інакше: цьому я допоможу, бо хто ж, якщо не я?..

Григорія запросив додому, познайомив зі своєю сім’єю (дружиною Валентиною Петрівною, сином Сергієм, донькою Іриною; власне, познайомились у школі, а вдома –поріднилися), дозволив користуватися домашньою бібліотекою… І, ясна річ, всаджували його біля столу, щоб трохи підкріпився чимось смачним. Так день за днем – і став Гриць членом учительської сім’ї. І коли юнак закінчив школу і його призвали на військову службу, першого листа написав Андрію Костянтиновичу. І одержав вдячну відповідь, з добрими порадами і побажаннями. Вони йому не раз знадобилися, бо сам Андрій Костянтинович у молодості був військовим. І так – у кожному листі. І коли Гриць попросив поради стосовно вступу до Рязанського повітряно-десантного училища, учитель відчув, за його ж словами, вже й “батьківську відповідальність за долю цієї молодої людини”.

– Відписав, що згоден,– ділився спомином Андрій Костянтинович, ділився з кореспондентом “ПВ” Станіславом Лагунцем.— На той час мій рідний син Сергій марив прикордонним училищем. Отож, думаю, хай будуть у мене два браві офіцери.

Григорій став курсантом. І рідний син Андрія Костянтиновича теж вступив до омріяного училища. Батьки йому нагадували про себе то грошовим переказом, то посилочкою. І про Григорія Попружного не забували. Йому також Ковальчуки раз у два-три місяці переказували по пошті п’ятнадцять-двадцять карбованців. Григорій, звісно, дякував, але просив більше цього не робити, не хотів, щоб учитель витрачався на нього зі своєї скромної зарплати, на що Андрій Костянтинович жартома відповідав: нічого страшного, мовляв, боржником не будеш. Станеш генералом – матеріально підтримаєш мене, старого…

Духовні зв’язки між учителем і вихованцем міцніли. Взаємини ставали теплішими, ріднішими.. І слово ”синку” стосовно Григорія злітало з уст Андрія Костянтиновича як щось само собою зрозуміле…

Незабаром Григорій закінчив училище, став молодшим офіцером. І вже новий лист прийшов від нього з Фергани, де він тепер служив. Названий батько радів успіхам усиновленого воїна. Непокоїло тільки одне: від Фергани до Афганістану – рукою подати. Хоч би не штовхнули хлопця у те пекло…

Та війна була вкрай непопулярною в народі. Ніякого патріотичного сплеску не викликала. І нічого гріха таїти, більшість призовників благали Бога, щоб допоміг туди не потрапити. Були, одначе, й добровольці, писали заяви, ішли на фронт. І серед них попросився туди Григорій Попружний. Не знати, як він ставився до тієї війни, певно ж, цілком негативно, але чесний і безкомпромісний, він не міг стояти осторонь. Цинкові труни пливли через Фергану. Григорій знав про це, бачив їх і розумів, як там важко, як гине молодий цвіт армії, і сказав собі, що нічого відсиджуватися в тилу, ховатися за чужі спини, мусить стати поруч з тими, хто виконує воїнський обов’язок…

Саме так він пояснив свій вчинок у листі до Андрія Костянтиновича. І при цім попросив: не розголошувати, де він нині перебуває. Тож про те, що він в Афганістані, не знав ні брат Василь, ні тітка Варвара Іванівна. Ніхто з друзів і знайомих … Знав лише названий батько, Андрій Костянтинович.

Йому першому й судилося пережити непоправну втрату…

2. Лист на цинковій труні

Не всі листи Григорія Попружного збереглися. “Проте все, що він писав з Афганістану, – розповідає у статті “Вважаємо його сином і братом” Андрій Костянтинович, – лишилося в пам’яті”.

Що ж зосталося? А хоч би ці рядочки, навіяні зустріччю з афганськими дітьми: “ Бачили б Ви, які вони бідні, напівголодні й обірвані!” Писав Григорій зі співчуттям, з невимовним жалем, що замість того, щоб цій країні допомогти налагодити нормальне життя, безсердечні політикани ( з обох сторін) втягнули її в криваву бойню. Хотілось йому не так розмахувати зброєю, як чимось допомогти тамтешньому люду. Щоб з ним спілкуватися, вивчав арабську мову. А перед цим він вивчав інші іноземні мови – англійську, німецьку, італійську, польську, латинську…Він був справжнім поліглотом, інтелектуалом, який добре орієнтувався і в природознавчій, і в гуманітарній сферах. Листи його рясніли цитатами з віршів Євгена Євтушенка, Едуарда Межелайтіса, Ліни Костенко…

Зберігся й перший лист після від’їзду його з Кунчі, де Григорій побував у відпустці. (Андрій Костянтинович і Валентина Петрівна виряджали його в дорогу, запасли провізією, поклали дещо з чистої білизни).З того листа довідалися, що місцевість, в яку він потрапив, дивовижно мальовнича, особливо вночі. Хоча, здавалося б, що вночі можна побачити, за суцільної темряви? Очевидно, та територія добре освітлювалася. Та й нічне світило не ховалося за хмари. А поетична вдача Григорія була налаштована на сприйняття довколишньої краси відмалку…

І ще в тому листі цікава деталь – командир роти запросив молодшого лейтенанта Попружного до себе на квартиру. Сусідою господаря помешкання виявився… односелець Григорія (здається, й далекий родич) Сергій Мартинюк. “Однак я не став його турбувати, не зайшов до нього, щоб він не подумав, що я проситиму якоїсь пільги для себе,”— читаємо в листі. Що ж, з таким характером юнак! Незалежність, почуття гідності…

Ці рядки Андрій Костянтинович коментує так: “ Сергія Мартинюка, уродженця Кунчі знаю віддавна. Майор чи підполковник – особа впливова. І доброзичлива. Певне б, він своєму юному односельцеві Григорію Попружному чимось допоміг. Та ба!.. Хлопець уникнув зустрічі з ним. До речі, афганські небезпеки, на щастя, пощадили самого Мартинюка. Тож повернувся в Україну, оселився в Луцьку…”.

Передчував Григорій, що у житті його чекають суворі випробування. Тож гартував себе фізично. Змалку захопився бігом. Щоранку біг з Кунчі у Теофіполь, до ставка, в якому вмивався і мчався назад. Коли ще була жива мама, бігав у карабіївський ліс за пролісками – дарував неньці на восьме березня…

Звикав до болю. Кінцівки пальців рук надрізав ножем, після чого вони, загоївшись, робилися твердими, – як дерев’яні. Кулаком пробивав складені одна до одної три цеглини. Не цурався фізичної роботи. Підлітком перекривав дах Кунчанської восьмирічної школи…

Так Григорій жив, мужнів, беріг ніжність і доброту. І таким він назавжди увійшов у душу свого названого батька. І тому кожний лист з Афгану був для Андрія Костянтиновича чимось більшим, ніж просто солдатська вісточка. Особливо останній, уже зотлілий від часу і неодноразового доторку до нього людських рук. Надійшов після 8-го Березня. “Григорій, – згадує вчитель, – привітав з весняним святом мою дружину і дочку. Вибачався, що не роздобув поштової листівки, а скористався аркушем з учнівського зошита. На тому листочку намалював журавлиний клин: дивіться, мовляв, вони летять до вас, а нам ще не скоро…”.

Учитель не барився з відповіддю. Напучував молодого офіцера: “Бережи солдатів, будь їм батьком”.

Лист не встиг дійти до Григорія, одначе саме в ті дні склалася ситуація, коли він діяв так, як радив Андрій Костянтинович. Зі своїм підрозділом наш земляк охороняв військовий аеродром. Цей об’єкт був на прицілі в душманів. Підібравшись до нього поночі, вони замінували кілька ділянок. Лейтенант Попружний не став посилати когось – сам пішов розвідати, де зачаїлися душманські міни. І… наступив на одну з них. Вибух страшної сили обірвав його останню весну.

Ця смерть потрясла гарнізон. Посмертно присвоїли Григорію Васильовичу звання “Старший лейтенант”, нагородили медаллю…

І відправили цинкову труну на Поділля, у Кунчу. Ще вона не дійшла до Старокостянтинова, як Ковальчуки дізналися про трагедію. Дізнався Андрій Костянтинович від свого учня Володі Костюкевича, вітчим якого працював у райвійськкоматі… Розпачем зустріла ту чорну вістку сім’я названих батьків. Пішов учитель на пошту, забрав свого листа. Але не заховав у домашні папери, не викинув. Коли хоронили Григорія, поклав на цинкову труну…

***

Біль пронизував названому батькові душу. Але квапили інші турботи, тепер уже інші… Треба було загиблого похоронити. Валентина Петрівна взялася готувати трапезу. Андрій Костянтинович пішов шукати кошти на продукти. Звернувся до свого давнього друга Олександра Дмитровича Мазурка, який тоді головував у місцевому колгоспі. Допоміг. Багато допоміг. Кунча провела Григорія в останню путь. В клубі зробили поминки…

А після того – нові клопоти. Мусили чинити по-людськи. Увічнити пам’ять воїна-афганця. І ця турбота лягла на плечі Андрія Костянтиновича і Валентини Петрівни. Обходили керівні кабінети, просили грошей на пам’ятник. А ніхто – ні копійки… За радянських часів афганська трагедія всіляко применшувалась, приховувалась, не розголошувалася. Керівники мовчали…

Однак знайшовся один з чистою совістю – Анатолій Іванович Доманський, перший секретар райкому комсомолу, вибив через обком гроші.

“Я дав, – згадує Андрій Костянтинович, – йому фото Григорія і він поїхав у Коростишів Житомирської області, замовив і привіз пам’ятник.. Мій Син Сергій і брат Григорія Василь встановили його на могилі. Завжди буду вдячним Доманському. Справжня людина…”.

3. Плач Ярославни

У травні мало відбутися весілля. Під час короткої відпустки Григорій сказав Варварі Іванівні:

– Женитися буду. Готуйте весілля…

– А хто ж твоя обраниця, дорогий мій? – поцікавилася тітка.

– Наша, кунчанська… Рая Барбалюк, – зашарівся племінник…

Весілля готували на травень. А дванадцятого березня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року нареченого не стало. Можна уявити, яких страждань завдала та вістка нареченій! Рая Барбалюк ледве не померла від розриву серця. Туга заполонила все її єство. Що переживала Ярославна на стіні Путивля, які заклинання промовляла, як їй за сльозами світ померк – знаємо зі “Слова о полку Ігоровім”. Але в неї була надія, що коханий, можливо, живий, поневіряється в половецькому полоні, що з поміччю добрих сил він зможе вирватися на волю…

У Раї надії не було. Вона стояла біля цинкової труни і мліла з розпачу. Вона не бачила обличчя покійника, пошматованого осколками, – дивилася на фотографію і від того їй робилося ще нестерпніше… Ще не вірилося, що в подальшому житті для неї залишилися тільки спогади. Про Нього. Про них обох. Цебто – коли були разом. Але спогади – це теж криниця, в якій б’є джерело, правда, колишнього життя…

Утім, про Раю. Кінчала ту ж восьмирічку, що й Григорій, – Кунчанську. Та дивна річ, поки вчилися в школі, не помічали одне одного. Малі були. А підросли – соромливість, ніяковість стримувала. Так і розійшлися їхні дороги: Григорієва – в армію, в повітряно-десантне командне училище, а Раїна – в Кам’янець-Подільське медичне училище (медсестри, до слова, теж стоять на військовому обліку). Потім Рая вчилася у Хмельницькому на курсах по анестезіології та реанімації.

Ну, а де ж ті дві дороги зійшлися в одну? Якось Григорія і Раю запросили на весілля, запросили спільні знайомі. Кожен з них прийшов туди окремо, а вийшли з весілля разом. Про це ще буде мова, бо так, як розповідає Рая, не опише й не розкаже ніхто…

Вона закінчила медучилище і попросилася на роботу в … Афганістан. Пояснювала це тим, що хоче пройти бойовим шляхом старшого лейтенанта Григорія Попружного, свого передчасно полеглого коханого. Заяву медсестри в обласному військкоматі задовольнили. Зайшла попрощатися до Ковальчуків – Андрій Костянтинович і Валентина Петрівна вислухали її з великим співчуттям. Пообіцяли, що нікому не розкажуть, де вона. І Рая відбула у вируючу полум’ям далеку країну. І сліди її … загубилися. Звісно, земляки знали, що вона жива, приїздила навіть у Кунчу, відвідала Григорієву могилу, спілкувалася з сестрою Світланою, сусідами, бувала в Ковальчуків. А от журналістам не щастило – дівчина просто уникала їх, нічого не хотіла розповідати, їй ще дуже боліло, і пройшли роки, поки вона стала відвертою і доступною для служителів пера.

Нарешті дозволила познайомити її з журналістом. Андрій Костянтинович запросив на зустріч місцевого газетяра Тадеуша Островського. В хаті Ковальчуків вони й познайомилися. Надходили від неї й листи. Андрію Костянтиновичу. Писала з Ленінградської області, з міста Сосновий Бір, де тепер мешкає і працює в райлікарні.

У першому з них повідомляла:

“ Я вже кілька разів пробувала щось писати, але ніяк не виходило. Не знаю, що писати. Не вмію. Та й не заслуговую того, аби і про мене щось писали. А про Афганістан – у загальних рисах, небагатослівно…

Гарнізони прокидаються рано. Люди прагнуть використати світлі і прохолодні години, бо згодом усе “ціпініє” від спеки. В безжальному яскравому сонячному світлі все здається мертвим. Уже в травні зелена трава робиться коричневою. Наче привиди, ходять у паранджах жінки. Духанщики (тутешні продавці), як павуки здобич, терпеливо вичікують чужих покупців…

Найбільше хочеться десь заховатися від спеки. Навіть сонце, коли перевалюється за гори і догорає… внизу, здається, шукає місця, де з гір тече холодна річка… А червоні його промінці дуже швидко гаснуть і ще швидше настає ніч. А разом з нею приходять тривожні передчуття чогось непередбачуваного і, звичайно, страху, смерті, і суму…

В Афганістані я працювала в хірургічному відділенні госпіталю Пули-Хумрійського військового гарнізону. Хворих було небагато, а все – поранені, поранені, поранені…Вихідних майже щотижня не давали ( протягом двох років бойової медичної служби). Працювали вдень і вночі, коли як доводилося. На перший погляд, охорона госпіталю надійна, але таке відчуття, що в будь-яку хвилину можуть вистрілити впритул. Тут, у гарячій точці планети, постійно поруч вибухали міни і гранати, навіки замовкало чиєсь життя, а чимало людей ми рятували. Слава Богу, до нас не дійшло.

Тим, хто потрапляв у наш госпіталь, дуже часто лікарі вливали донорську кров. Я ніскільки не шкодувала й своєї. А коли виникала потреба, завжди ішла на поміч постраждалим…”.

Лист довгий і зворушливий. Чимало в нім абзаців, де Раїса Володимирівна згадує свого незабутнього нареченого, пише про нерозтрачені у життєвих перипетіях почуттях, розповідає, як берегла пам’ять про близьку людину, в чім черпала сили, як відгонила безнадію і розпач, що налягли на душу довічним тягарем:

“… Мої почуття і спогади. – пише вона, – глибокі та світлі, не здрібніли в нелегкому бутті, а навпаки, – залишились недоторканними і такими, як і в юності, прекрасними…”.

І ділиться з Тадеушом Островським і Андрієм Костянтиновичем тими дорогоцінними згадками. Яким живе Григорій Попружний в її пам’яті? Таким, яким був за життя. От тільки кожна рисочка, кожен жест, кожне слово, мовлене ним, з роками набули особливої значимості, неповторності, виразності, бо відтворені уявою знову і знову, відкривають у собі смисл більший, ніж за життя, смисл щоразу новий і багатший за своєю суттю…

Одначе коментування – справа невдячна. Стороння людина ніколи не передасть усієї глибини переживань особи, яка їх зазнала. Це можливе тільки в тому випадку, коли про пекучий біль довідуємося з перших уст. То що говорить далі Раїса Володимирівна, яким уявляється їй те весілля, коли обоє зрозуміли, що створені одне для одного?..

Ось ще кілька витримок з її листів:

“ Я навіть не могла собі уявити, що лише одна неочікувана зустріч на “чужому весіллі” ( куди ми з Гришею були запрошені) змінить мене і все навколо. Обмінявшись лише кількома словами і поглядом, він тихо і спокійно підійшов до мене. Кволенькі промінці падали з вікна на наші голови і прямо на його простягнуту руку, яка наче пророчо сповіщала про щось досить важливе і трепетно поєдналася з моєю. З того часу, з тих хвилин у душі моїй щось мовби надламалося, а очі спалахнули невідомим досі внутрішнім світлом. Так розпочалося наше незабутнє, нове знайомство”.

Щодалі, то Григорій усе більше відкривався своїми незнаними доти, дивовижними рисами. Був готовий заради неї жертвувати усім, що в нього було. Пригадується, як він бігав під час своєї короткої відпустки з Кунчі аж у Хмельницький, де Рая поглиблювала знання, набуті в училищі, на обласних медичних курсах. “Ти, Грицю, приїхав автобусом?”– запитала вона. А у відповідь почула: “Ні, прийшов пішки”.

Від Кунчі до обласного центру – майже сто кілометрів. Щоб здолати таку відстань своїми двома, мало короткої літньої ночі. Та Григорій з цим не рахувався – біг до коханої, на крилах летів. Вона тепер зізнається:

“Мене найбільше вражало те, що, знаючи Гришу чимало років, я й не здогадувалася до зустрічі з ним, що він такий ніжний, добрий, люблячий. Він дарував мені квіти, сувеніри, книги, вручав “конверти”, куди вкладав по десять карбованців, – підтримував “свою медсестричку” матеріально.

…Коли я залишаюся в тиші самоти, то часто подумки звертаюся до свого минулого, де бачиться мені Григорій – високий, стрункий, підтягнутий, упевнений в собі, розумний, сильний, добрий і коханий…”.

Що можна додати до сказаного подільською Ярославною? Що і в теперішні часи кохання – безцінне, що блукає воно в різних куточках планети і єднає людські серця для віри, надії і любові.

Не обминає, слава Богу, й Кунчі…

Р.S. Здавалося б, розмова про Григорія Попружного і його наречену Раю вичерпана. Можна, хоча й зі смутком і болем у серці, поставити крапку. Але, вочевидь, такий вже щедрий на душевне тепло чоловік його названий батько Андрій Костянтинович Ковальчук. Ніхто з близьких Григорієвих родичів і друзів не обминає його хати. Поїхала в Ленінградську область Рая – завітав менший Гриців брат Василь. Його, Василя, Андрій Костянтинович також ніби усиновив, ставиться до нього, як до рідного. І хочеться йому, Андрію Костянтиновичу, щоб і про Василеву долю люди знали. А вона – не дай Бог! – тяжка… Про це старий учитель пише автору цих рядків. Процитуємо дещо й з цього, щойно одержаного листа:

“…Стосовно Григорієвого брата Василя. Він свого часу закінчив факультет фізвиховання Кам’янець-Подільського педінституту, викладав фізкультуру в школі с. Михиринці Теофіпольського району. Одначе невдовзі його потягнуло до військової служби. Завітавши до мене, пояснив, що він хоче йти в армію, в десантні війська. З сільських шкіл тоді не призивали – лише з міських. Я допоміг йому – на кілька місяців влаштував учителем фізкультури Теофіпольської СШ №1. І незабаром Василеве бажання здійснилося. Служив у м. Хирові Львівської області. Писав мені листи…

І все було б добре, але… В житті стільки несподіванок і загадок, що, як бережися, а того, що має бути, не обминеш…

Сталося лихо й з Василем. Вантажівку, на якій розмістили кілька бетонних блоків, супроводжувало троє солдатів. Серед них – і Василь. На повороті, при великій швидкості, автомашина перекинулася… Василя дуже травмувало. Лікувався у Львівському госпіталі, після того – комісували. Приїхав у Кунчу. Хоче влаштуватися на роботу в міліцію. Я звернувся до начальника райвідділу Тищенка, та вільних місць не було. Не поталанило і в обласному центрі…

І ось з міста Дубно Московської області приїхало троє моїх племінників. Старший, Віталій Янчук – прапорщик, найменший, Іван – підполковник, а середульший, Михайло – майор міліції… Я попросив Михайла, щоб він взяв цього Василя, сироту, до себе. Так брат Григорія Попружного оселився в Дубному Московської області, працює в міліції, дослужився до звання майора, одержав квартиру, має пристойну дачу, одружився з теофіпольською дівчиною Галиною Петрівною Поліщук, яка працювала вчителькою Теофіпольської СШ №1. В них народилося дві дочки, обидві здобули університетську освіту, росте онук…

Мене часто запитують: “А як Рая Барбалюк, наречена Григорія Попружного? Вийшла заміж?”. Відповідаю: “Після довгого вагання – вийшла. Але шлюб виявився короткочасним. Інакше, гадаю, й не могло бути – надто велике місце зайняв у її душі Григорій. Недарма ж вона їхала по його слідах – в Афганістан… Єдина втіха від шлюбу – донька. Вже доросла…”.

Дружимо, підтримуємо, допомагаємо одні одним. Так заведено між добрими людьми…”.

Микола МАЧКІВСЬКИЙ,

письменник.