Погода

(На могилі Василя Симоненка)

Назва цієї статті в газету запозичена з одного із віршів Василя Симоненка. Цей вірш в минулу епоху, в якій так « вольно» дихав чоловік, рідко друкувався із зрозумілих  причин - дуже вже була велика «любов» до патріотичного Львова. Але про нього в кінці статті, в другій його частині, а зараз   побудьмо в теплих спогадах його автора, великого вірного Сина його рідної Батьківщини – України.

Літо 1982 року. Ми вдвох з моїм колегою Петром Куликом, відомим львівським скульптором, жертвою польсько-сталінської операції  «Вісла», в Черкасах: погоджуємо проект пам'ятника козацькому отаману Війська Запорізького Івану Підкові, наш подарунок місту з нагоди вже близького 700-літнього ювілею.

Здавалося б, такі прості слова української народної  мудрості не торкнуться мене особисто. З болем, з тривогою згадую щодня 8 грудня минулого року, коли природа піднесла нам сюрприз – жахливу ожеледицю. Але, навіть за критичних погодних умов ми кудись їдемо, йдемо, адже життя не спиняється. То ж і мені довелося цього дня  у Шибені рухатися по непосипаній центральній сільській дорозі. І якраз з цього дня у мене розпочався марафон-битва за власне життя. Бо послизнувшись та впавши з висоти свого зросту, отримала страшну травму голови, що потягнула за собою тяжкі наслідки для здоров'я.