Прокиньмося!
Шановна Віро Володимирівно, прийміть від нас, членів поетичної студії «Зорі над Полквою» щирі співчуття з приводу вашого великого горя – втрати чоловіка. Царство йому небесне, а вам стійкості, мужності. Ми взнали про це із сторінок газети.
Прочитала вашу публікацію «Пробачте нам» і не можу не відгукнутися на неї. Пробачте нам… Цього напевно замало. Ми зобов’язані вклонитися їм, кіборгам, чорнобильцям, афганцям, героям Небесної Сотні і тим, хто ще зараз мерзне в окопах, місить багнюку там, на сході України. Вклонитися низенько і пам’ятати завжди! Адже вони, не вагаючись, прикрили нас, захищають від смерті, біди, руйнувань. Вони – Герої! Вони є! Вони під прицілом снайперів стоять непохитно! І згідні стояти до переможного кінця. Тож пам’ятаймо це і молімося за тих, хто уже не з нами, не поруч, ніколи не прийде! Господи! Пом’яни їх у Царстві своєму. А живі прийдімо, прийдімо до них, до тих, хто в бронзі і граніті. Не лінуймося, бо це - святе! Це невмируще! У серцях, у пам’яті.
Нам, матерям, які б ми не були, діти даються однаково тяжко. Який пекельний труд потрібний, щоб виростити цю дитину, цей живий скарб! І за одну мить його( оцю дитину) – не стало, убили! Бо комусь чогось мало! Навіщо ви убиваєте, руйнуєте?! Чого вам тісно? Земля така безмежна, така багата. Вистачить. Не вбивайте! Благаємо! Зупиніться! Життя таке коротке, як спалах сірника в темну осінню ніч, а ви його ще вкорочуєте. Хай уже за свою землю. А за що постраждали ті, кого привезли у свій час в «чорних тюльпанах» ? Хто і чому їх туди послав? Що ми там забули?
А вам, Віро, низький уклін, за те, що ви піднімаєте ці питання і купу буденних слів перетворюєте (у даному випадку) у біль і печаль, і вічну пам’ять. Творіть, організовуйте! А ми, дай Боже, прокинемось. Пробуджуймо один одного і приходьмо поклонитись цим хлопцям, чиї імена викарбувані на граніті. І не тільки у Теофіполі, але у кожному селі. Адже вони є скрізь, ці безсмертні Герої. І було б величніше, якби в одну, цю скорботну хвилину вдарили разом церковні дзвони в усіх наших сільських храмах! Щоб нагадати тим, хто забув, і прокинувся той, хто заснув!
Як хочеться нинішнім живим Героям, зустрівши їх на вулиці, потиснути руку, сказати щире спасибі. Але як їх впізнати? Придумайте їм якісь значки, шапки, рукавички, щоб ми їх бачили, що поруч пройшов або стоїть Герой, мій захисник!
А про ці скорботні масові заходи ( бо на веселі самі з’їдуться), бажано було повідомляти заздалегідь. Бо за тими домашніми турботами інколи справді забуваємо. Можливо сільські депутати чи заклади культури могли б нагадати, організувати доставку. На те ж ми люди, щоб пам’ятати.
Галина Фесун, с. Новоставці
