Надрукувати
Категорія: №7 від 14.02.2019р.
Перегляди: 713

Знову до Дня всіх закоханих ми знайшли взірцеву родину, де панує любов, злагода та довіра. Де почуття, які поєднали долі двох молодих людей, пройшли випробування і розлуками, і побутом, і дрібними (бо ж все в порівнянні) життєвими незгодами. І почуття ці не згасли, а розквітли, розгорілися з новою силою. Бо ж у родині зростають діти, яким так потрібне тепло, турбота та ласка батьків.


Як найцінніший дар


Ці щирі слова про подружжя Оксани (Антонюк) та Сергія Федорчуків з Базалії. Майже 12 років вони живуть у щасливому шлюбі, вдячні долі, яка звела їх в одне ціле, додала їх життю неповторних барв.
Оксана працює на дуже відповідальній посаді, адже вона начальник служби в справах дітей Теофіпольської райдержадміністрації, то ж постійно їй доводиться перейматися неблагонадійними сім’ями, захищати права дітей, відчувати, на жаль, багато негативних емоцій.
- Коли я вдома розказую, - каже, - показую фото, в яких умовах ще можуть проживати діти, я ще раз усвідомлюю своє щастя – бо виросла у гарній родині, маю свою справді чудову родину, синочок Максим та донечка Полінка оточені нашою любов’ю, піклуванням, впевнена, що зможемо передати їм моральні цінності, прищепити почуття добра, справедливості, небайдужості та милосердя, що вони стануть хорошими людьми.
Після школи дівчина вступила до Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, здобувала спеціальність вихователя дошкільного закладу. Та вже після другого курсу одночасно працювала у дитячому садочку, бо ж батькам ще треба було вивчити третю, найменшу дитину, брата Мишка.

Магістратуру закінчила за фахом «Управління навчальним закладом». Продовжувала працювати у Хмельницькому, вихователем у дитячому садку «Ялиночка».
- Звісно, хлопці не обходили мене увагою, - продовжувала, - залицялися, та я чекала того єдиного, найкращого, вірила, що таки зустріну любов на все життя. І ця зустріч відбулася. Була я у вересні на весіллі моєї подруги у селі Малий Скнит Славутського району, там ми з Сергієм познайомилися. Мене підкупила його впевненість у собі, він за мене трохи старший, я відчувала якесь небувале піднесення, серце підказувало мені, що це справжнє кохання, що йому можна довіряти, надіятись на нього. Він на той час працював у Києві в охоронній фірмі, то ж спілкувалися по телефону, бачилися лише кілька разів, та наші відносини стрімко розвивалися. І вже 30 травня у нас було весілля, святкували ми його у Теофіполі в ресторані, це було майже 12 років тому. Сергій переїхав до мене у Хмельницький, знайшов роботу, ми знімали квартиру, народився наш Максимко. Ясно, що грошей не вистачало, тоді він поїхав у Москву на заробітки. Залишатися у місті було безперспективно, я стала шукати роботу в Теофіполі. Якраз був оголошений конкурс на заміщення посади спеціаліста служби в справах дітей райдержадміністрації. Я подала документи і перемогла у цьому конкурсі. Переїхала до батьків, у Базалію, з січня 2012 року стала працювати у цій структурі. Сергій періодично продовжував їздити на заробітки, ми його виглядали. З липня 2013 року я вже стала начальником служби, додалося відповідальності, а ще – радісних клопотів, адже у грудні в нас народилася По-лінка, ще одне наше сонечко. Роботи в Базалії ж немає, то ж останніх три роки чоловік, він у нас люблячий татусь, працював у Хме-льницькому на будівництві. Почуття захищеності, від-чуття того, що він мене сильно любить, що я для нього кохана жінка, ніколи мене не покидає, почуваю себе просто щасливою.
А ось що додав Сергій:
- Моя люба дружина, моя Оксанка, і досі не перестає мене дивувати. Бо ж вона ніжна, вірна, вона прекрасна мама, водночас сильна та енергійна жінка, розуміє та в усьому підтримує мене, все світле, радісне, що є у моєму житті – це все від неї. Ми дуже любимо проводити разом час, граємо з дітьми у настільні ігри, в доміно, полюбляємо рибалити, особливо взимку. То ж моя дружина, наші діти, наша родина – це моє найбільше багатство, моє найбільше щастя.
У День святого Валентина, покровителя всіх закоханих, Сергій ніколи не забуває дарувати Оксані квіти та подарунок, для нього це вже традиція. Бо ж почуття, яке зробило їх щасливими, треба леліяти, берегти, як найцінніший дар примхливої долі.
П.Ковалишина