Надрукувати
Категорія: №1 від 03.01.2019р.
Перегляди: 634

Роки йдуть, летять… Зима сама вже давно всунулась в мої високі літа: весна дитинства й юності швидко відцвіла білим, а то й чорним цвітом, - я виріс і полетів; звичне тепле літо, а часом сире з протяжними дощами, то спекотне, безповоротно минуло; а на осінь, яка так непомітно підкралась, ще й досі оглядаюсь, не прощаюсь з нею – вона для мене дуже ранньою була. Але про неї  іншим разом.

А зараз ласкаво попрошу грудня ще трохи почекати, не поспішати братись за свою звичну роботу:

« Не сип снігами, грудню, зачекай,

Ще хтось на листопад не надивився,

Ще хтось зорі своїй не помолився,

Човна чийогось ще несе ріка.»

Валентина Кузьменко

Вернусь і я ще в листопад – він свіжий в нашій пам'яті,

Особливо його останні скорботні дні. Я вчасно не розділив з вами, дорогі краяни, ту печаль, той біль, той колючий щем у серці, - роблю це зараз.

Голодний смертоносний чорний мор накрив села України 85 років назад (1932-1933 рр)  на таких родючих , золотих наших чорноземах. Голодомор! Яка жорстока школа нашої пам'яті!  Він виходить далеко за всякі межі уяви людини. Комуно- більшовицькі садисти- кати виморили наше українське село штучним голодом, а згодом в 1937-38 роках, хто вижив, ще топили в крові разом з українською інтелігенцією. ( На початку нинішнього року Україна відзначила 80-річчя того кривавого покосу). Московська  червона орда – окупант своїми величезними імперськими  ножицями далі кроїла наші українські землі, пришивала їх собі, труїла людські душі, а непокірних – в Сибір, на Соловки, або в свою м’ясорубку.

Ото в той день 85-ї річниці пам'яті жертв Голодомору – 24 листопада о 16 годині запалив і я свічку скорботи, поставив її на вікно – хай її вогник із Небес бачать душі убієнних. Помоливсь… Тихо, похмуро  надворі, плаче дощами небо, тихо в оселі. Дивлюсь і дивлюсь на рівненький стовпчик вогника свічечки і моя, із самого сирітського дитинства загострена уява, заволоділа мною: вимираючі села позаростали колючими чагарниками, кропивою, лободою; біля деяких хат мальви заглядають у чорні вікна, хати порожні ,  відкриті;осиротіли зарослі могили з почорнілими рушниками на хрестах, розвалені церкви; не чути людського стогону – в смертельних конвульсіях тихо вмирають опухлі люди; не чути собак, котів, не літають голуби – їх давно поїли; рідко де пролетить ворона – воронят поїли…

Але  українці вижили! Генетично ми сильні, живучі. Вижили дуже зболено, гірко для життя, для продовження роду, для  світла, любові, для вимріяної волі! І якщо ми пережили такий морок – Геноцид нашого народу, ту найбільшу, найширшу, найглибшу трагедію, небачену за всю історію людства, пережили і той кривавий потоп, - значить …ми є і будемо вічні і вічно( !) на своїй рідній вільній, такій благодатній землі, подарованої нам Богом!

Ми вже не ті, колишні кріпаки в їх общєй(?!) московській конюшні, ми вже назавжди, безповоротно вийшли, вирвались з тої пустелі  мок-сель-московсько-ординського імперського рабства!

Наш тогорічний траурний листопад повернув нас і до трагічних подій 5-річної давнини - показав на екранах телевізорів ще свіже в пам'яті те дике звірине побоїще студентської молоді на Майдані садистами Януковича: діти  України хочуть жити вільно, заможно, по -європейськи в своїй незалежній вільній європейській державі.

На захист дітей України гордо встав всеукраїнський Майдан Гідності українців! І потекла перша кров. Мирний Майдан сміливо кинув камінь у зло( !) і переміг його! Але якою ціною? Під щемну тужливу траурну мелодію «Пливе кача» до українських матерів в чорних хустинах поїхали їх сини в домовинах.

Занюхавши пролиту свіжу кров патріотів України на Майдані Гідності, кремлівське чудовище – двоголовий орел-стерв'ятник захотів і сам напитися української крові і з благословення попа-батюшки Кіріла кинув свою біомасу на відкриту війну проти нас, українців. Сини України – патріоти зупинили агресію-окупанта! Але вже  5-й рік(!) мамаша стерв’ятника Росія, окупувавши Крим, сіє смерті, каліцтва, розруху на сході України разом з яничарським донецько-луганським плем’ям.

Як в глибині душі клекоче, кипить огида до вже звичайного, одвічного агресора окупанта! Але ще сильніше кипить вона разом з презирством, ненавистю до своїх мерзотників - їм, бачите, проїлось українське сало з часничком, український борщ з півником, квасолькою, пампушечкою. Їм дуже захотілось в Росію – похлєбать щі, подишать сибірським воздухом (?!).

«Не так страшні  московські воші, як українські гниди!» - влучний крилатий вислів Симона Петлюри!

Так, на свою біду наша щедра українська земля, гостинна, добра душа українського народу прийняла зайдів, пригріла і викормила своїх і чужих  гадів; за 100 років з 1917) московське імперське ненаситне зло наплодило чимало тих гадів на нашій землі, в основному на сході і півдні України,і навчило також самого злючого оскалу. У ці зграї, згуртувавшись у різні притони вбивць, головорізів, вірно служать агресору-окупанту і його 5-й колоні в Україні, вождики  яких сховались в Росії, сидять і у Верховній Раді(?).

Дорогою ціною обходиться нам  наша Свобода, Воля : вже на цій 5-ій дикій гадючо-повзучій війні тисячі і тисячі кращих синів України, її захисників, прийняла до себе наша рідна земля, і вони,  легенько накриті нею, сплять вічним сном на крилах таких молодих своїх літ… І практично кожного дня гинуть хлопці.

Помолились і далі молитесь ви за спокій їх душ, молюсь і я , і кожний ранок біжу на кухню до свого брехунця: що там на фронті?.. Молимось за живих.

Отож, де б хтось із нас, українців, не був, щоб не робив, - знайди час згадати їх : Героїв Небесної Сотні і тих, хто зараз в окопах на Донбасі кладе свої голови за рідну землю, волю на ній для нас, сущих.  І присікай базік-папуг, з роззявлених ротів яких випорскується оте єхидне, ядовите, заслинене підкинуте слівце – «майдануті»(!?).

Молімось, дорогі мої краяни, і своїй зорі  - вона Там розмовляє з їхніми душами-зорями. І будьмо їхнім голосом:  вони вже не можуть говорити за себе, за свій біль, за образу; вони вже не згадають тепленьку батьківську хату, мамину вишню в саду; вони вже не потиснуть міцну руку батька, не обнімуть рідненьку матусю, не пригорнуть до серця милу кохану свою, не візьмуть на руки своє ще не народжене дитя…

Я маю багато добрих колег, друзів, побратимів, добрих  вдячних людей не тільки тут, в моєму  дорогому Львові, в тому «бандерстані»(?!), а й в інших регіонах України,  і дуже тішусь, - є вони в моїй золотоколосковій Теофіпольщині із ставочками, напоєними чистою водичкою святих джерел. І я точно знаю : патріоти рідної землі, рідного краю ,  завжди є романтиками. Я в тому переконався, читаючи газету  «Життя Теофіпольщини», яка дійсно стала народною.

Всі ви читали чудові оповідання, новели скромної жіночки з великим і таким ніжним серцем, з романтичною, дуже чутливою душею : «Батьківська хата», «Дідусь», «Маки», «Голодом зморені». Мої колеги, друзі у Львові, яким я читав в Спілці художників ці оповідання, просили мене від їх імені передати привіт авторці і просили Україну побільше народжувати таких доньок, як Галина Журба із Новоставець.

 А ось недавно я знову  отримав листа від добродійки Галини Василівни, а в ньому – оповідання «Мар'янка» і також дуже задушевна поезія, присвячена нашим мамам, і ще широкі роздуми авторки…

Дякуючи шановній, дуже чуйній, щирій і щедрій Вірі Володимирівні Шуляк, авторитетній на всій Теофіпольщині, я мав щастя побувати в селі Великий Лазучин. Які щирі, щедрі, добрі , роботящі, талановиті люди живуть, трудяться на своїй рідній пра-прадівській землі!  Я зразу відчув їх душевне тепло, їх патріотизм, завзятий український Дух,  почув літературне поетичне слово обдарованої жіночки Антоніни Козак. Я пив святу  водичку з їхнього чистісінького природного вічного джерела, подарованого селу Богом…

А ще я відчув і побачив в очах людей радість і гордість: щасливі, національно свідомі парафіяни  моляться в своїй новозбудованій і освяченій в 2011 році церкві Київського патріархату. Вдячні жителі села будуть завжди пам'ятати дорогу їм людину – Василя Корнійовича Шуляка, дбайливого Господаря, великого Патріота-романтика, мрійника, хлібороба від Бога, який так любив свою землю, щедро скроплену потом селянина, засівав її ниви добром! То хай вона буде йому легкою, як пір'ячко голубки… То він з сином за кошти своєї родини, з допомогою громади села, отця Петра, залишили селу цю віковічну пам'ятку, яка  «… за багато десятків кілометрів сяє позолотою бань і милує око. Без перебільшення скажу, подібної їй, мабуть,  в усій Україні нема» - тішився і гордився Василь Корнійович. І в його церквичці( я бачив) на видному місці стоїть книга «Золоті зерна пам'яті про Василя Корнійовича Щуляка» : «Він ниву засівав добром».

 Вона і в мене ось зараз в руках.

Молився і я в цій церквичці Святого Іоанна Богослова. І , щоб ніхто не помітив,  я легенько струсив сльозу, що  витиснулась з ока і потекла по щоці,  - то за моїм татом плакала вона, адже він також Іван, тільки мученик : його, «врага народу», в січні 1938 р, розстріляли «папєрєдніки»(!) нинішніх ординських головорізів.  І ще й додам: то за проектом його сина-сироти Василь Корнійович побудував  ту церквичку, і я схиляю свою  білу голову перед тим великим Українським Господарем,Патріотом-романтиком, мрійником, динамічне яскраве життя я

кого переплелося у вічну пам'ять.

Тішуся, що у нашому рідному краю родяться такі люди і прирівнюю себе до них, приміряю на себе : а хто ти для рідного краю, для своєї рідної дорогої Батьківщини?..

Дякую Богу за долю, дану мені – сироті. Дякую мамі і татові, Царство їм небесне, що народили мене тут, в моєму рідному дорогому селі! А крім того святого,  що Бог виділив мені для життя, є ще в мене свій власний човен, який ніколи не звертав з обраного мною курсу, - він завжди прямував  в свою рідну пристань: в моє дороге гніздечко-село, в мій дорогий рідний край…

Ось і на цей раз, коли ріку мого життя ще не накрила крига, коли грудень послухав мене і не сипнув снігами, мій човен, надіюсь  спокійно  припливе в свою пристань з моїм конвертом і написаним мною в ньому, адресованим вам, дорогі мої краяни. В наш цьогорічний, такий печальний листопад з його такими важкими, сумними датами, мені дуже хотілось і в спогадах, і в своїй образній уяві, в нашій спільній молитві бути разом, солідарними, з Шевченковим єдіномислієм,  братолюбієм, - я серцем і душею з вами, дорогі мої!

Володимир Блюсюк, м. Львів