Вже минуло сорок днів, як помер мій дорогий син, захисник Вітчизни, боєць третьої стрілецької роти першого стрілецького батальйону 10-ої гірсько-штурмової бригади Збройних Сил України  Руслан Анатолійович Собко зі Святця. Та моє серце продовжує краятися від болю та втрати, туги та гіркого суму. Щохвилини згадую його добрі очі, щиру посмішку, лагідний голос. Шукаю його у подиху весняного вітру, спокійному сяйві зірок, знаю, що він поруч, серед нас, у кожному вільному подиху України.
Народився Руслан 14 вересня 1987 року. Було йому три рочки, як трагічно, у 29-річному віці,  загинув його рідний батько Анатолій. Виростив його, дуже шкодував, замінив батька мій другий чоловік Сергій Панасович, став для нього наставником та порадником. І казав на нього Руслан «тато». І я весь час за нього переживала, гризлася, як простелиться його стежина у житті, адже був дуже спокійний, а таким же нелегко.

Як закінчив нашу Святецьку школу, поїхав у Київ на заробітки, потім працював у Хмельницькому. Відслужив строкову службу. Після трохи був на заробітках у москві, а далі в Польщі. Допомагав мені, адже багато років я хворію на розсіяний склероз головного мозку, ще ж живу з аортальною вадою серця. Це постійне лікування, дорогі ліки. Ще ж мала великі кредити.
Мріяли ми, що нарешті знайде собі пару, одружиться, створить сім’ю, подарує нам внуків. Якраз на новий 2022 рік приїхав з Польщі додому. Аж тут – ця страхітлива війна. У листопаді принесли йому повістку. Не ховався, нічого не придумував, пішов. Чотири місяці був у роті охорони 8-ого відділу Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А далі, в лютому 2023 року, хоч мав гіпертонію, відправили його на Донеччину. Понад рік був під Соледаром та Бахмутом. Яка ж там була біда! По 18 діб з побратимами був окопах, не було води, не було їжі, не можна її було туди доставити. Завісно, не було зв’язку. І безкінечно треба було відбивати ворожі штурми, орки ж перли і перли. Як це все було мені пережити! Отримав  контузію з важкими наслідками, гіпертонія прогресувала. Лікувався у військовому шпиталі у Харківській області.
І от більше ніж через рік на передовій, дали йому відпустку. Приїхав додому з підірваним здоров’ям, з порушеними нервами та психікою. Не міг спати, зривався, кричав, завивав, боліла спина, розпухли ноги, відмовили природні рефлекси. Я, як мама, більше, як мама, намагалася допомогти синові забути жахіття війни, полікувати його. Де ми тільки не лікувалися – в Хмельницькому, в Теофіполі, в приватних клініках. Отак ми жили і боролися за нього. Тому мені дуже образливо, як дехто намагався та намагається принизити Руслана, пришити йому тавро дезертира. Приїздили до нас військові з Коломиї, з його частини, розказували, але бачили, який він хворий, що без сторонньої допомоги обійтися не може. Дуже він переживав, казав, що до 1 березня має повернутися. Наче щось відчував, поставив на батька мармуровий пам’ятник на могилу.
І от 14 лютого стало йому зле. Ми його бігом в машину і привезли в Теофіполь на «швидку». Дякую лікарям відділення реанімації Теофіпольської багатопрофільної лікарні, які до останнього намагалися врятувати мого сина. Та врятувати не змогли. Розтин показав, що відірвався легеневий тромб, що серце було дуже ослаблене.
Я дякую всім, хто розділив наше горе. Найперше, дякую нашому священнику отцю В’ячеславу, дуже добрій, справедливій, милосердній людині. Дякую працівникам 8 відділу, бійцям роти охорони, дякую т.в.о. начальника відділу Олександру Піменову. За те, прихали на похорон, промовили слова співчуття. Дякую моїй родині, односельцям, які прийшли провести мою дитину в останню земну дорогу.
Проте, ні в Теофіполі, ні в Святці, на алеях Слави так і не з’явився банер на честь мого сина. Його вбила війна. Якби не війна, він був би живий. І він понад рік на фронті захищав Вітчизну, захищав всіх, хто в тилу, хто гарно виглядає, ситий, хто спокійно спить і радіє життю. І для кого, на жаль, нема війни.
Правда, ніякий банер не поверне мені сина. Але це мене дуже болить. Зверталася я і в Теофіпольську селищну раду, і в Центр надання соціальних послуг, і до нашого старостату. І – нічого.
Дорогий наш Руслане! Ти живеш у наших серцях, у пам’яті ще живих побратимів, друзів. Спочивай з миром. Вічна тобі слава і пам’ять! Земля тобі пухом!

 З сумом та болем мама Надія Собко, родина, село Святець