Про Василя Васильовича Мастія, директора ТОВ «Святець» за цей час написано-переписано дуже багато. В нашій газеті, в «Подільських вістях», у центральних виданнях «Голос України», «Сільські вісті». Бо ж було є і за що: хлібороб з діда-прадіда, великий патріот рідного Святця, Теофіпольського краю, успішний господарник, інтелектуал, сильна постать, яскрава особистіть, щедрий благодійник. А ще проста у спілкуванні, добра, милосердна людина. А в 2009 році вийшла прекрасна, чудова, багато ілюстрована книга «Світле ім’я твоє – Святець» (упорядник і літературний редактор Зенон Михлик, кореспондент «Сільських вістей»). З історичним нарисом про Святець, про найбільш трагічні сторінки його історії – війни, революції, голодомори. І про Василя Васильовича Мастія, який в нелегкі часи, коли запроваджувалися недолугі реформи, зумів зберегти господарство, не допустив його розвалу, аби люди мали роботу, не спотикалися по заробітках, аби жили, ставали кращими його Святець, Лисогірка та Мар’янівка. Аби зберегти цю одвічну колиску нації – українське село. Одним словом, неймовірна книга, історичне джерело для нащадків.
30 грудня відзначатиме своє 70-річчя – ще зовсім молодий поріг мудрості та життєвого досвіду. Та за цими милозвучними словами – щоденна величезна напруга, щоденний жорсткий режим, з п’ятої ранку і до пізнього вечора бути на ногах, знати, що робиться у великому господарстві, як виконуються виробничі завдання, спілкуватися з спеціалістами та керівниками середньої ланки; аналізувати, прогнозувати, вишукувати кращі пропозиції з реалізації сільгосппродукції, із закупівлі пального, мінеральних добрив, засобів захисту, насіння; а ще брати кредити, без них – ніяк. Тобто, ні хвилинки спокою.
Розмовляємо з Василем Васильовичем про все – про страшну війну, про корупцію, про реформи, які нашкодили людям, про ринок землі, про рейдерство, про нищівний диспаритет між цінами на сільгосппродукцію та паливно-мастильними матеріалами, мінеральними добривами, засобами захисту. А без них тепер – ніяк. Про його громадську роботу, адже 5 скликань, з 1998 по 2020 був депутатом обласної ради, а з 2006 по 2023 рік очолював Асоціацію сільськогосподарських товаровиробників Хмельницької області. Цікавий співрозмовник, на все він має свою обгрунтовану думку, яка часто не співпадає з позицією влади. Цитує висловлювання мудреців, світових лідерів, і минулого, і сучасності. Те, що залишилося за кадром, бо за майже 33 роки перебування на посаді керівника агропідприємства було всяке, могло б стати сюжетом ще однієї документальної книги.
Коли в жовтні 1992 року я очолив господарство, - розказує, - працювало 1200 людей, було 1100 пенсіонерів; тепер у нас 300 працівників, 900 пенсіонерів. Вимогою часу було запровадження новітніх інтенсивних технологій, як в рослинництві, так і в тваринництві, ми купували сучасну техніку, обладнання, в результаті вивільнялися люди, але зростала продуктивність праці. По-старому вже господарювати не можна було. Бо як було за колгоспів: були гроші, але не було де взяти, все треба було вибивати в Києві чи в москві. Коли я працював заступником голови колгоспу Анатолія Григоровича Кушніра, і треба було закупити бурякові комбайни на Тернопільському комбайновому заводі, довелося Анатолію Григоровичу їхати в москву, вирішувати справу з міністром. Тепер є все, можна спокійно все купити, зате нема грошей. Замовляєш по інтернету, перераховуєш кошти, і тобі привозять. Пишаюся тим, що ми газифікували Святець, протягнули труби до Лисогірки, першої Мар’янівки та третьої Мар’янівки, проклали мережі по вулицях, підвели газ до осель. Тоді мені довелося їхати в Альмєтьєвськ коло Казані на трубний завод, домовлятися та привозити ці труби. Все було за кошти господарства, люди заплатили тільки за врізку це були невеликі гроші. Так, це зайняло часу, від 1991 по 2006 рік. Але ми з цим справилися, аби людям було комфортно. Пишаюся тим, що збудував храм у Лисогірці, дитячий садок у цьому селі. Доклав зусиль до створення Червонохресної лікарні, адже дільничну лікарню закрили, залишилася амбулаторія. Тож більше 15 років тут лікувалися жителі села, перебували і люди поважного віку, які потребували догляду. Ми сплачували за світло, газ, оплачували роботу кухаря, надавали продукти. Пишаюся тим, що збудували асфальтну дорогу до Лисогірки, дорогу через Святець. Звісно, що все треба було вирішувати, але будучи депутатом обласної ради, я міг спокійно заходити до губернатора, голови обласної ради.
Пригадав Василь Васильович, як господарство постійно брало участь у сільськогосподарських виставках в Хмельницькому та Києві. Адже треба було наповнити, прикрасити павільйон, яка це була велика організаторська робота! А скільки їздив з людьми на акції протесту в Хмельницький, Київ проти запровадження ринку землі! Хай би таки земля залишалася в державній власності, хоче фермер обробляти її, надати 50 гектарів, подивитися, як він буде господарювати. Розпаювали землю, отримали її не лише працівники, ветерани господарства, жителі сіл, а й зовсім чужі люди. І більше землі нема. І працюють в господарстві люди, які не мають паїв. І земель запасу вже нема. Не було продумано, як правильно треба зробити. Частину паїв власники забрали, це біля 700 гектарів, порвали всі поля, там клаптик, там клаптик. І доїхати до кожного якось треба. Ще ж знайшлися спритники, які захотіли захопити землю в Осниках, Лисогірці, Мар’янівці, хотіли надурити людей, залякати. Слава Богу, що такі провокації не вдалися. Не було пуття і нема, за державу образливо.
Ще один орден - від Предстоятеля Православної Церкви України Епіфанія
Але ніколи не покидаємо надіятися на краще, - продовжує, - найголовніше, аби закінчилася ця війна. Боже праведний, хто міг подумати, як таке можна було зробити! Поклали голови кращі, патріоти, хороші хлопці, тільки в Святецькій громаді вже 17 загиблих, 9 пропалих безвісти. Як жити з цим батькам, дружинам, дітям? І не видно кінця. Мир через силу? То дайте нам силу, зупиніть агресора, сама Україна не справиться. Ще ж якби не крали, а то корупційні скандали один за одним. Якась чорна біда. Наше задання - як можемо, підтримувати доблесні Збройні Сили України, з початку повномасштабного вторгнення ми віддали 3 КАМАЗи з причіпами, УАЗ та бус. Постійно надаємо пальне для потреб 8 відділу Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, як відбуваються волонтерські збори на підтримку ЗСУ, надаємо продукцію господарства. Оскільки ми хлібороби, вирощуємо хліб і до хліба, вкладаємо свій внесок у забезпечення продовольчої безпеки країни, дорожимо кожним нашим трудівником. Бо нам потрібні комбайнери, трактористи, без них нічого не зробиться.
Говорили ми і про духовність, про те, що треба повністю відмежуватися від всього, що пов’язує нас з державою-загарбником. Є Україна, все має бути українське – мова, культура, віра, церква. Тож господарство надає необхідну допомогу храму Різдва Богородиці і буде надалі допомагати.
Поспішав Василь Васильович, бо ж щодня має повно справ. Наостанок сказав таке:
Я дякую Богу, дякую моїм покійним батькам, що дали мені таку долю, дали сили та впевненість йти такою стежкою в житті. Я дякую ветеранам господарства, які тяжко наробилися, дякую теперішнім працівникам, дякую пайовикам, дякую всім жителям громади, які мене підтримували. Тільки разом ми змогли досягнути певних успіхів, надбань та здобутків. Я дякую моїй дружині Любі Іванівні, моїм синам Петру та Василю, моїм невісткам Олені та Наталії, внукам Ларисі, Владиславу, Василинці. Я щасливий, що вони в мене є. Всіх вітаю з Різдвом Христовим, з Новим 2025-им роком. Хай він принесе нашій Україні, всім українцям, всім нам довгождану перемогу, хай запанує на нашій землі мир та спокій!
Мені ж залишається щиро побажати ювіляру доброго здоров’я, мужності, витримки, а ще йти обраною стежкою далі. Хай ніколи не обміліє його душі криниця, хай радує його серце родина, дарує тепло, радість та велике щастя!
Галина Тебенько
