Не може людина жити без віри, бо саме віра дає сили до життя, дає сили знаходити вихід з глухого кута, боротися та перемагати. У найважчі хвилини звертаємося до Бога, аби укріпив наш дух, не дав зійти з путі праведної. Щоб жили ми та звіряли кожний свій крок із заповідями Божими, не переставали робити добро, бо таке призначення людини на цьому світі. А особливо тепер, коли третій рік триває жахлива війна на знищення України, де гинуть кращі, гине цвіт української нації.

Чи може кожна людина, навіть глибоко віруюча, бути священником? Не може. Бо завжди, кожної миті має бути він взірцем для пастви, бути справедливим та добрим, строгим та милосердним, співчутливим до біди та горя людського. Тож напередодні Різдва Христового розповідаємо про отця В’ячеслава Андрощука зі Святця, настоятеля Святецького храму Різдва Богородиці, Ільковецького храму Іоанна Богослова, Колісецького храму Святої Трійці. Дуже хороші відгуки про нього у прихожан, вражає свою простотою, людяністю, щирістю та невтомністю.
Отож, народився В’ячеслав у Святці в хорошій, порядній родині Олени Степанівни та Петра Васильовича Андрощуків. Мама все життя пропрацювала вихователькою у дитячому садочку, батько трудився шофером у колгоспі. З дитячих літ привчали хлопчика трудитися вдома, бути сумлінним, ніколи нікого не підводити. А ще – вірити та шанувати Бога.

- Не знаю, як це сталося, але ми бачили, - згадує Олена Степанівна, - що був особливою дитиною. Вже в четвертому класі був прислужником в отця Юрія Івановича, став для малого наставником. А як трохи підріс і на літніх канікулах був на жнивах в колгоспі, тоді таке було -  перекидати покоси, згортати згребки, вже на нього так і казали – Батюшка, я піду на рядок з Батюшкою. І от як Бог управив: після школи закінчив курси шоферів, направив його туди військкомат, оформили на нього документи і відправили в Одеське військове училище. Але не лежала туди його душа. Ми з ним поїхали, забрали ті документи і здали їх в Одеську духовну семінарію. Не раз ми з батьком думали, чи правильно ми зробили? Але переконалися, що була на те Божа воля, що обрав він свою стежину в житті за покликом душі. Вчився чотири роки, нелегко було, там свої правила, треба було багато працювати і багато вчитися. Спочатку пік хліб, потім два роки возив ректора семінарії. Тож часто не міг бути на заняттях. То ректор по дорозі роказував, тлумачив Святе письмо, а в нашого В’ячеслава дуже хороша пам’ять, все схоплював на льоту. І от вже минуло 17 років, як в Шепетівській єпархії призначили його настоятелем у храми Ільковець та Колісця.

Як приїхав перший раз в Ільківці, дуже переживав. Перемовлялися між собою поважні прихожанки баба Галя Морозючка та баба Філіна: «Знов молодого прислали. Скільки нам їх будуть міняти? Не переживай, рік побуде, та й піде». А він нікуди не пішов. Став церкви до пуття доводити, в Ільківцях було краще, багато пожертв зробила сім’я Блащуків. Зробив з допомогою прихожан дуже багато. В Колісці в церкві застав руді стіни, закупив іконостас, розписали стіни. Вдома здав кабана та телицю, купив твердопаливного котла, поїхав встановлювати. Але стало в церкві тепло, а люди цілий рік зі служб потроху віддавали гроші.
Але одружився, треба було утримувати родину, тож між службами отець В’ячеслав почав шоферувати та досі шоферує у місцевому ТОВ «Святець». Закріпили за ним ЗІЛ-130, доглядає його, перевозить вантажі. По-батьківскому поставився до нього директор ТОВ «Святець»  Василь Васильович Мастій, тож все встигав, мав справитися і в храмах, і роботу в господарстві виконати.
Має хорошу сім’ю, дружина Юлія працює в дитячому садочку, син Ваня вже у 9 класі, донечці Іванці 5 рочків. Як став у вересні минулого року настоятелем Святецького храму, думав вже покинути шоферувати. Та просив Василь Васильович залишитися, казав: «Ти що? Чекає на тебе твій ЗІЛ-130».
Вже йшла повномасштабна війна, люди бачили, що приносить «руський мір» - вбиває, плюндрує, грабує, знищує українців та все українське. На сходах сіл прихожани Ільковець та Колісця в минулому році прийняли рішення про перехід релігійних громад до Православної Церкви України, прийняли таке рішення і в Святці. Захотіла більшість людей повністю відмежуватися від усього, що пов’язує з країною-агресором. В багатьох рідні на війні, є в селі загиблі, поранені. Є Україна, має бути справжня українська церква, і має в ній лунати українська мова. Але, на жаль, село розкололося.
 Хто ж мав у Святці стати священником храму ПЦУ? Збирали люди підписи, їздили до благочинного Теофіпольського округу отця Василя Крисака, щоб призначити отця В’ячеслава.
Що ми пережили, не передати словами, - продовжує Олена Степанівна, - але, слава Богу, все налагодилося. І вже 21 вересня в храмі відбулася перша служба. Небайдужі, добрі люди надали пожертви, закупили церковне начиння, все необхідне для проведення богослужінь. І півчі знайшлися, зразу ще ми привозили Любу Олександрівну Луцик та Людмилу Дмитрівну М’ярковську з Ільковець, вони нас навчили, і тепер вже все добре. Дякувати Богу, аби лиш закінчилася ця проклята війна, щоб перестали гинути чиїсь діти.
Попри свою зайнятість, отець В’ячеслав займається волонтерством. Кожної батьківської поминальної суботи оголошує збір продуктів довготривалого зберігання, і все зібране передає Гуманітарному штабу Теофіпольщини для бійців Збройних Сил . Або відомому волонтеру з під Києва Юрію Романовському. На цьогорічну паску сам закупив порося, а чудові, прекрасні люди Богдана та Віктор Біличі його переробили, закіптили. Допомагали жіночки з групи «Святецькі волонтерочки», бо це велика робота. А далі ці смаколики передали Юрію Романовському, який все доставив на передову. І от минулого тижня він знов звернувся до отця, щоб закоптити хлопцям м’ясо та сало, напекти ковбас на Різдво. Допоміг Василь Васильович Мастій, надав порося, знову його Біличі переробили, в суботу вже скоптили. І Юрій Романовський має приїхати 20 грудня, забрати, доставить бійцям, скине фотозвіти.
А як приїжджають бійці-земляки у відпустку, зустрічається отець з ними, дарує обереги, пояси Пресвятої Богородиці, натільні хрестики, молитовники, благословляє. І на кожній службі молиться за невинно убієнних, за здоров’я воїнів, за перемогу.
У кожної людини свій шлях у житті, - каже отець В’ячеслав, - головне, пройти по ньому гідно, з Богом у душі. Я щасливий, що Бог мене направив, що служу людям за покликом душі, що  з ними я в радості та в горі. Дякую Василю Васильовичу за допомогу, адже нещодавно, у жовтні надав кошти, за які ми закупили нові пластикові вікна на куполі Святецького храму, там сильно текло. І вирішив питання з краном, виписав його з Теофіполя. І більше не тече, і це дуже важливо. Тепер для мене головне, щоб разом з моїми прихожанами і далі підтримувати Збройні Сили України, щоб закінчилася ця кривава війна, щоб настала перемога, мир в нашій Україні, щоб наші діти ніколи не знали, що таке війна. І щоб всі ми стали добрішими, згуртованішими, щоб ми  невпинно творили добро та берегли Україну. І щоб ніколи ми не забували про загиблих Героїв, про те, якою дорогою ціною нам дісталася наша перемога.
Галина Тебенько