Це про прекрасну, неймовірно талановиту, щиру українку, подвижницю культурно-мистецького руху Теофіпольщини, яка все своє життя віддала українській пісні, традиціям, обрядам та звичаям українського народу, їх збереженню та популяризації, Варвару Пилипівну Миронову з Теофіполя. Попри те, що не розлучилася з культурою, вже ж просто хотіла відпочивати, а таки нещодавно стала керівником народного аматорського хору ветеранів «Відлуння» Теофіпольського центру культури та дозвілля, продовжує брати активну участь у волонтерському русі, організовує збір продуктів, сама ділиться всім, що має, в’яже килимки для наших бійців, для юних козаків з “Подільсько-Волинської Січі».

• Мене дуже болить ця війна, - каже, - я знаю, як чекати з фронту сина, в мене четверо онуків, тому понад усе хочу, щоб вони жили в мирі та спокої, щоб ніколи більше нога загарбника, лютого ворога, не ступила на нашу рідну українську землю. Бо ми ж ні на кого не нападали, живемо на своїй споконвічній землі, гостей зустрічаємо з хлібом-сіллю. І нас за це треба знищити? За те, що в нас є рідна, співуча, найкраща на світі мова? Що в нас є своя віра? Що молимося ми українською?

• 

Щоранку годину Варвара Пилипівна молиться за загиблих бійців, за батьків, які шукають своїх дітей. Для неї це вже ритуал, якою б зайнятою не була, вона це робить. Бо вірить у силу молитви, у силу палкого слова.

• Кожну втрату у нашій громаді, загибель наших земляків-захисників, - продовжує, - сприймаю як своє особисте горе, як торжество зла та страшної несправедливості. Не можу з цим змиритися, не можу простити. І от я думала: що я можу ще для нашої перемоги, крім збору продуктів, зробити? Багато років я в’язала, шпицями, гачком, це великі теплі вироби – пальто, кофти, светри, шарфи. Було це дуже модно та гарно, та й зараз це гарно, та людей, які це роблять, менше і менше. Вирішила долучитися до групи моїх хороших подруг-майстринь з клубу за інтересами «Скарбниця» - Валентини Романович, Олени Левицької, Галини Панаріної, Олени Стасюк, Галини Мартинюк, Люби Шумович, Раїси Гонюк, Ольги Бровіної, Раїси Соловійчук, Надії Гурушкіної, Ніни Магдійчук та плести гачком килимки. Можна ними застелити сидіння, щоб було тепліше, можна покласти їх під ноги. Пригодиться це нашим хлопцям в холодних траншеях та окопах. І стала я це робити, за два роки сплела їх дуже багато, бо ж плету швидко, для мене це просто насолода. Знаю, що хлопці задоволені, дякують. Ми плетемо з ниток та смужок, я плету з товстих ниток. Нам їх постачають з трикотажної фабрики «Аслан текстиль» з Базалії. Доставляє нам їх наш хороший товариш, активіст Гуманітарного штабу Теофіпольщини, господар «Скарбниці» Анатолій Стучинський, ці нитки треба змотати у мотки, робимо це в приміщенні «Благодійного фонду Добра, Надії та Любові». У нас така позитивна атмосфера, ми всі однодумці. Я вражена моїми подругами, їхньою активністю та безкорисливістю: всі поважного віку, могли б цього не робити, а собі займатися лише собою, відпочивати. Але ні, ми інші, ми так не можемо. Хоч треба впоратися вдома, де роботи завжди вистачає. А ось ще у минулу неділю пішли ми в Агенцію місцевого розвитку, ще, крім нас, були там вчителі, працівники селищної ради. І сплели ми разом дві великих маскувальних сітки. Як я цим тішусь, як радію, хай послужать вони нашим бійцям!

Тож треба Варварі Пилипівні знову скрізь встигати: і наготувати щось смачненьке для улюблених онуків Андрійка, Вані, Іринки та Ромчика, і підготувати новий репертуар хору ветеранів. І далі плести килимки. Бо це її внесок у перемогу, у здійснення її найзаповітнішого бажання.

Галина Тебенько