Про Ларису Олександрівну Рижак зі Строків, про те, як з її родини троє чоловіків пішли боронити країну – син Віталій, брат Андрій та зять Андрій – ми писали у нашій газеті від 23 травня цього року. Але, як з’ясувалося, ще першого року війни вона написала неймовірно зворушливе есе про свої відчуття. Тож друкуємо його.

Двадцять четверте лютого 2022 року – це день, який розділив життя кожного українця на «до» та «після». «До» залишилися плани поїхати відпочивати до моря разом з дітьми та онуком, змінити зачіску, зробити ремонт у хаті, переїхати жити до Хмельницького поближче до доньки та онучка.

А після...після все звичне і буденне, все довоєнне, відійшло на другий план. Ба, більше – воно стало таким далеким і майже недосяжним, що іноді з тугою згадуються не те, що мрії, а навіть безтурботні посиденьки зі свекрухою. Тепер важливо, щоб був зв’язок, у всіх сенсах, з рідними та друзями, особливо з тими, що живуть ближче до лініії фронту. Важливим стало таке, на перший погляд, просте та водночас таке значуще запитання: « Як ви?!» Важлива мить, коли після чергового обстрілу нашої України, багатостраждальної, але непохитної та незламної у своєму спротиві агресору, у телефоні лунає стомлений та стурбований голос близької людини. Важлива сама можливість дзвонити, що є кому дзвонити, що є ті, що турбуються і дзвонять або пишуть мені. Важливо прийняти у себе вдома родичів та знайомих з дітками з Харкова, важливо, що саме мій дім тимчасово став і їхнім, майже з першого дня війни та допоки буде потреба. Тому що їхній біль, рани мужнього та такого українського міста на Сході з першого дня російської навали сприймаються як власні та викликають внутрішню потребу діяти, щось робити.

Але необхідність щось робити, щоб не зійти з розуму від розпачу та відрази, яка межує з ненавистю, до «північних сусідів», прийшла трохи згодом, коли поволі відбулося сприйняття дійсності, сприйняття того, що тепер і ще доволі довго ми будемо жити на війні. А спочатку в мене було якесь заціпеніння та відчуття не реальності того, що почалася справжня, жорстока та гаряча війна. Мозок волав «цього не може бути! Розбудіть мене, це жахливий сон!», серце стискалося від передчуття неймовірного лиха. А перед очима весь час стояла зв’язка синових ключів. Тих самих ключів, що їх малий залишав мені, коли їхав кудись у справах чи на відпочинок надовго. Двадцять четвертого лютого син залишив їх своїй сестрі, коли зранку поспіхом збирався «туди». На фронт. Добровольцем. Одним з перших. Не питаючи дозволу чи згоди ані у нас, батьків, ані у своєї дівчини. Не чакаючи ані друзів, ані коли країна сама його призове. З того самого першого дня ця зв’язка ключів від синового житла розділила моє життя на «до» та «після». «До» залишилися поїздки сина у справах та на відпочинок. «Після» – його повсякчасні відрядження на «нуль». «До» залишилося моє заціпеніння, мої трохи стурбовані та нетерплячі очікування повідомлень від дітей, від сина. «Після» – липкий, моторошний страх, поки сина немає на зв’язку, нескінченне чекання його дзвінка чи, бодай, смс-сповіщення, після яких на короткий час туга та біль відпускають, перетворюючись на відчайдушну думку, що все буде добре.

Моє життя, як і життя всіх українців, після початку війни змінилося докорінно. Навіть якщо зовні все залишилось майже таким самим, як і до війни, це тільки здається. Бо змінилася я сама, змінилися мої мрії та бажання, надії та сподівання, моє сприйняття окремих людей і світу в цілому. Я пишаюся своїм сином і не соромлюся цього, як і не соромлюся своїх сліз. Я пишаюся всіма хлопцями та дівчатами, які нині боронять нашу землю, нашу країну, захищають всіх нас від російської навали, від несправедливості та дикунської жорстокості. Хоча, звісно, як мама, я неймовірно хвилююся за свою дитину та дуже шкодую, що гинуть наші діти, найкращі та найталановитіші, які б мали бути втіхою для своїх батьків, прикладом для своїх дітей та майбутнім нашої нації. Життя наше та наших дітей так чи інакше проходить на війні. Сподіваюся, що все це недаремно. Як було до війни, вже ніколи не буде. Але варто сподіватися, що буде краще. Я, принаймні, вірю.

Лариса Рижак, село Строки