1991, рік проголошення незалежності України, для родини Віктора і Марії Юрчуків із Святця став особливим. Адже 9 травня сім’я поповнилась ще одним синочком – Андрійком. Через 31 рік він став воїном-захисником нашої неньки-України.

Київ. Маріїнський палац. Біла зала Героїв України. У залі присутній найвищий керівний склад держави і Збройних Сил України. Почесне місце займають  представлені до нагород військовослужбовці та члени родин загиблих Героїв. До трибуни прямує Верховний Головнокомандувач Президент України Володимир Зеленський. У промові вітає усіх з Днем сухопутних військ, і розпочинається церемонія вручення  високих бойових нагород.

  Диктор оголошує  про нагородження орденом ІІІ ступеня  «За мужність» лейтенанта  Андрія Вікторовича Юрчука.  Володимир Зеленський вручає нагороду, вітає, тисне руку, бажає міцного здоров’я і перемоги над ворогом. Вручення нагород завершується. Далі фото на згадку з Президентом Володимиром Зеленським і Головнокомандуючим ЗСУ, генералом Валерієм Залужним, який по-дружньому  обійняв нашого Андрія.

   Це фото і прямий репортаж по телебаченню надихнули родину, жителів Святця, друзів згадати біографію нашого  святчука-Героя. А народився він у звичайній сільській родині вчителя-педагога Марії Василівни та інженера –електрика Віктора Андрійовича. З дитинства Андрій відзначався працелюбністю, допитливістю, турботою про батьків. Любив поратися у домашньому господарстві: доглядати кроликів, працювати у теплиці. А коли, за його великим бажанням, придбали трактора – він вмить сів за кермо. Орав, культивував, сіяв, косив ще й допомагав односельцям, був натхненним до праці та до техніки. І школу, за відмінні знання і зразкову поведінку, закінчив із срібною медаллю. Коли навчався у Хмельницькому Національному університеті,  закінчив  військову кафедру при Хмельницькій Національній Академії Прикордонних військ України імені Богдана Хмельницького, отримав військове звання лейтенанта Збройних Сил України.

 Будучи студентом, Андрій часто задумувався про новітні західні технології виробництва, автоматизовану систему управління та фінансів.  Невдовзі свої знання, уміння і працелюбність  застосував на тваринницькій фермі у Данії. Тут всі процеси автоматизовані, комп’ютеризовані. Його захопленню не було меж. Хазяїн призначив молодого українця менеджером, працював там протягом трьох років.

 У Фінляндії два роки Андрій Юрчук  застосовував свої знання в енергетичній системі, де також заслужив авторитет. Адже вільно володіє англійською мовою, працював бригадиром у своєму підрозділі.

  Повернувшись на Батьківщину, придбав у Тернополі житло, одружився. Свою половинку далеко  не прийшлось шукати. Нею стала чарівна, миловидна дівчина Ірина  із сусідньої вулиці, яка на той час працювала юристом у Чернівцях. 12 вересня 2021 року закохані стали на весільний рушник, створили молоду українську сім’ю. І тут війна… Війна, яка перекреслила плани і мрії  мільйонам українців.

  У червні 2022 року з  Тернополя Андрій був  мобілізований на фронт у званні лейтенанта, командира взводу, заступника командира роти стрілецького батальйону «Берлінго».

  Важкі бої на Донецькому напрямку. Русня валом суне і суне на наші позиції. Стрілецький батальйон - ні кроку назад! Лейтенант Юрчук вміло керує боєм, тактично правильно розміщає вогневі точки. А кожного солдата просить поглибше окопуватись, бо це велика надія на  збереження життя. А як допоміг  у боях з ворогом  удосконалений прилад нічного бачення – тепловізор, кошти на якого збирали друзі, родина, знайомі, Святецька громада. І казав Андрій, що тепер вони бачать ворога у нічний час на кілька кілометрів.

    З батьківською турботою командир ставився  до кожного бійця, як до рідного. Після бою всі солдати, а серед них були і 50- літні, щиро дякували молодому лейтенанту Юрчуку. І в  знак вдячності і поваги подарували йому золоту іконку Матері Божої, сказавши: «Це за те, що ти такий у нас є».

  Відійшовши з бойових позицій в тил, в момент відеодзвінка мами до сина Андрія, хтось запитав:

«Патрон,(позивний Андрія) з ким говориш?» - з мамою. І на екрані з’явився  літній боєць і вигукнув: «Мамо, дякуємо, що виховали такого сина!» І покотилися у мами сльози…І гордість за сина. А скільки то треба пережити, доки дочекаєшся того наступного дзвінка…

   А боїв попереду було  ще багато. Рашисти сунули з усіх кінців, використовували всі види зброї. Атакували пригожинські вагнерівці, накурені зеки, вся московитська мразь, але взвод лейтенанта Юрчука стояв на смерть, бо розумів, що  захищає рідну землю, рідну Вітчизну, квітучу, багату, хліборобську Україну. Такий героїзм, відвага, безстрашність і мужність не міг бути не поміченим командуванням Збройних Сил України. То ж трьох бійців цього підрозділу було представлено до високих державних нагород. І всі ми розуміємо, що таких відзнак вартий кожен боєць, який сьогодні ціною свого життя захищає рідну Вітчизну від московської орди.

  У коментарях під фото в Інтернеті один із побратимів написав: «Патрон, нарешті нагорода знайшла свого Героя!»

   І знову бій… жорстокий, кривавий. Рашисти  дронами, з кулеметів  та  мінометів накрили наші позиції. Лейтенант в ході бою відправляє у тил один за одним поранених, контужених  бійців. Ряди взводу рідіють.  Але не відступають. Сили нерівні. Ворог посилює натиск, не рахуючись із великими втратами. Та коли орки були вже  за сто метрів  від наших позицій,  із передової.  Свист куль, вибухи мін і снарядів. Все живе руйнувалося.  І тут нестерпний біль. Ворожа куля важко поранила ногу. Прийшлося   з кривавою раною відповзати полем, одночасно наклавши  кровоспиняючий зажим- турнікет. Повз пролетіла міна, яка впала за кілька метрів та  волею Всевишнього не зірвалася. Бог дав Андрієві сили  боротися за життя, коли здавалося, що все втрачено, що  вже нічого  змінити не можна, Господь послав побратимів, котрі декілька кілометрів несли свого пораненого командира  на руках, щоб якнайшвидше передати в руки медиків…

  Далі пішли шпиталі, хірургічне втручання, лікування.  Та завжди поруч залишається  кохана Іринка, яка допомагає пережити, подолати життєві труднощі. І побратими не забувають свого лейтенанта. При першій нагоді телефонують з передової. А на різдвяні свята всі разом у телефон йому заколядували.

  У  дзвінках, розмовах, молитвах усі бажаємо нашому Герою швидкого одужання. А найбільше просить Бога і молиться його рідна матуся Марія Василівна. Щодня всі матері України стають на коліна в один час  і здійснюють єдину молитву за здоров’я, життя і Перемогу наших захисників.

Українці просять все людство планети допомогти героїчній Україні перемогти  кляту рашистську орду і звільнити нашу Вітчизну. Бо наша боротьба справедлива, ворог буде знищений, перемога буде за нами! Слава воїнам ЗСУ! Слава Героям! Слава Україні!

Надія Сут, заступник директора з виховної роботи Святецького ліцею