Цілком погоджуюся з лікарем Теофіпольського ЦПМСД Миколою Люльком, одним з дописувачів газети, автором замітки «Щось воно не так». Адже після так званої реформи місцевого самоврядування, після ліквідації сільських рад, на селі немає господаря, яким раніше був сільський голова. Хтось мені заперечить, мовляв, є староста. Так, десь він є. Чому десь? Тому що чимало мешканців того чи іншого старостату взагалі свого старосту не знають, не бачили його в обличчя. Бо на сьогодні староста, по великому рахунку, ніякими повноваженнями не володіє. Голова громади може звільнити його коли завгодно, при бажанні. Тож яка це децентралізація? Навпаки, в цій так званій децентралізації я бачу лише централізацію, адже влада в громаді зосереджена лише в руках однієї людини, тобто, голови.
З давніх давен люди селилися біля річок, озер, великих чи малих річок, адже вода – це наше життя. Свого часу пращури нашого села заселили місцину біля річки, яка ще донедавна протікала селом. Доки у це явище не втрутилася людина. Не розуміючи, не усвідомлюючи негативних наслідків свого втручання в природу, що призвело, врешті решт, до зневоднення та висихання річки. Це проблемне питання нашої громади я підняв ще кілька років тому. 13 січня 2021 року я звернувся до Теофіпольського селищного голови Михайла Тененева з проханням посприяти у його вирішенні. Переконаний, що річку ще можна відновити. Для цього великих коштів з бюджету громади не потрібно. Про це я голові не раз казав, показав декілька проблемних місць, через які річка зневоднилася, висохла, де потрібно провести ті чи інші роботи. Та мої звернення були проігноровані. І це при тому, що голова каже, що він готовий підтримати ту чи іншу корисну громадську ініціативу. Одним словом, популізм та балакинина з боку влади, більше нічого. Після цього голова дивується, чому ніхто з жителів нашого села не прийшов на зустріч з ним. А я відповім чому. Тому що люди не вірять йому, як місцевій владі. Читаєш цей провладний бюлетень «Час громади» - там про все гарно написано, як у нас все добре в громаді(залишилося лише добудувати ЦНАП), хоч до серця приклади. Тоді як закриваються школи, дитсадки, відділення зв'язку, фельдшерські пункти, руйнується, занепадає інфраструктура сіл. Особливо це спостерігається в селах, де господарює аграрний олігархат.
У вересні цього року ініціативна група нашого села звернулася до президента групи компаній ТОВ «Україна-2001» Вадима Лейві (підприємство орендує земельні паї на території нашого старостату) з аналогічним проханням посприяти у вирішенні нашої проблеми. Відповіді ми так і не отримали.
От нещодавно в нашій Лідихівці була збудована та відкрилася православна українська церква. Безумовно, це дуже хороша справа. Основним інвестором, благодійником цього будівництва стало ТОВ «Україна-2001» на чолі з Вадимом Лейві. Хоч, по правді кажучи, в щиру благодійність подібних панів я не дуже вірю. Я скоріше повірю в благодійність пенсіонера чи пенсіонерки, які половину своєї мінімальної пенсії віддають на потреби Збройних Сил України, хоч прожити на решту пенсії вкрай важко. Абож повірю восьмирічному хлопчикові зі Львівщини, який співає на вулиці під акомпомпонемент свого батька, збирає кошти для наших воїнів. Або одинадцятирічному школяреві, який випікає тістечка, продає їх разом зі своїми ровесниками, а виручені кошти передає на потреби ЗСУ. Вірю сотням, тисячам інших людей, волонтерам, які безкорисливо, без зиску для себе, а то і в збиток, допомагають нашим бійцям. Таким чином наближають нашу перемогу.
Тож постають дискусійні питання: а чи покращиться життя людей у нашому селі, чи буде кому через певний час ходити до церкви? І, загалом, яке воно, майбутнє українського села? З таким ставленням влади, аграрного бізнесу на селі до його жителів питання залишаються без відповіді.
Ігор Павлюк, екоактивіст, село Лідихівка