Надрукувати
Категорія: №38 від 22.09.2022 року
Перегляди: 248

Наголошую, я пам’ятаю про голод 1933-го лише з розповідей своєї матері, бо було мені тоді лише три роки. То було страхіття. Але я добре пам’ятаю і пережив голод 1946-1947 років. Після війни занедбана земля родила погано. Жито давало 10-12 центнерів з гектара, а пшениця – найбільше по 15 центнерів. 1946 рік видався посушливим. Дощів випадало дуже мало і рідко. Посіви всіх культур мали мізерний вигляд. Незадовго до жнив у багатьох місцях пройшли сильні градобої. І так мізерні посіви були знищені градом. Надії на врожай не було.

Продовження, початок у газетах № 33-37 від 18, 25 серпня, 1, 8 та 15 вересня 2022 року

Фронтовиків з армії ще не всіх демобілізували, робочої сили в колгоспах не вистачало, тому косарями здебільшого були жінки та підлітки. То ж нам треба було скосити на корм худобі все те, що залишилось після градобою. Дядько Прокіп (мого батька брат) наклепає мені косу, налаштує її на бездоганну роботу, і я разом із жінками йду в поле на косовицю. Нароблюся за день так, що ледве доберуся ввечері додому. Що тут дивуватися: було мені лишень шістнадцять неповних років.

Градобій негативно вплинув на врожайність зернових. А хлібоздачу державі ніхто ж не відміняв… Завдання треба було виконувати за всяку ціну. Стаціонарна молотарка МК-1100 молотить снопи, ковтаючи їх один за одним. А збіжжя, як кіт наплакав. Хоча й цього повинно вистачити на наступний засів та на заготівлю державі. Колгоспникам припадало на трудодень зерна дуже мало, тому селяни лишилися з малими запасами. Хлібоздача державі була плановою і обов’язковою. І ми, молоді хлопці, веземо возами мішки із збіжжям на станцію Суховоля в сусідній райцентр Ляхівці (тепер Білогір’я). Мішки треба було носити по трапу аж на другий поверх зерносховища, то мене виручали старші від мене хлопці. Я вдячний їм по цей день.

Зауважу, що через засуху погано вродила картопля та інша городина. І це вже була передумова голоду.

На присадибній ділянці в нас з матір’ю було посіяно шість соток жита, яке ми вижали серпами. Я обмолотив ті снопи ціпом. Цього зерна повинно було вистачити на посів та прожиття.

Неврожай охопив всю Україну і не тільки її. Був він скрізь. А тепер ті, хто цього не пережив, твердять, що голод зробили комуністи штучно. Тут я не зовсім згоден з таким трактуванням.

У дядька Харитона Ярчука були жорна. Ото візьму піввідра жита і йду змолоти його на жорнах, щоб мати спекла коржа чи хліба. Картопля в нас на городі вродила дещо краще, ніж в людей. Мати начистить картоплі, а я зітру її на тертці, як домішок до хлібного тіста. Мати розчинить те тісто, замісить в пікній діжці житнє борошно, змішавши з натертою картоплею і спече гарний та смачний хліб. Треба сказати, що 1947 рік до нового врожаю був найбільш важким і голодним.

У нас було 28 соток городу. Частина біля хати, а більшість – за селом. Городи мало хто орав плугом. І ми з матір’ю також копали всі городи заступами. Щоб удобрити город, носимо обоє в мішках гній з дому на город аж за село. Хоча й працювали важко, але родило в нас краще, ніж в інших.

У сусідній з нами Тернопільській області колгоспів ще не було, а була приватна власність на землю. У селян цієї області, не дивлячись на неврожай, були запаси зерна минулих років. Нині кажуть, що західні області дуже допомагали бідним і голодним людям з тих регіонів, де діяли колгоспи. Так, допомагали! Але якою ціною? Адже наші люди йшли до них в найми, працюючи тяжко за харчі, виконуючи різні роботи в полі та обійсті.

А ще ходили наші люди на «западну», щоб обміняти різні речі на пуд жита чи іншого зерна. Разом з іншими ходила міняти і моя мати: носила шерстяні рядна (рябчаки) і віддавала цей рябчак за пуд (16 кг) зерна. Несла той пуд збіжжя десятками кілометрів влітку чи й взимку.

Зауважу, що для виготовлення рябчака треба: напрясти ниток з конопель, з шерсті овець (вовни), виробити на ткацькому верстаті цей рябчак, заплативши ткачеві. А мати занесла на обмін багато таких виробів з різними візерунками. Іншого ж виходу не було. Треба було рятуватись від голоду. А на «западній» ще й дивились на наших людей, як на «совєтів», бо ж боролись вони за незалежну Україну. Тепер маємо те, що маємо.

Після війни в кожному колгоспі сіяли цукрові буряки. Жінкам наділяли земельні норми для обробітку такою «прогресивною технікою», як сапа. Норма становила гектар і більше. Восени копали буряки вручну – заступом. Я часто допомагав матері на обробітку буряків, особливо – на їх копанні.

Возили буряки з поля на приймальний пункт в село Коров’є возами. А звідти вже залізничною вузькоколійкою до Антонінського цукрозаводу. Оскільки коней в колгоспі було мало, то буряки возили аж до морозів.

Треба сказати, що певну частину цукрових буряків люди розкрадали ще на полі, аби якось прожити. Моя мати теж приносила кілька міш­ків. Але треба було бути пильним, бо, не доведи Господи, попадешся – на поблажливість не сподівайся. Кара – неминуча.

Наприкінці 1946 року в нашій сім’ї була радісна подія: за постійну роботу в колгоспі ланкова Домка Ковальчук удостоїлась премії – їй вручили калоші. Щойно премія опинилася в нашій хаті, як стало відомо, що в селі Заруддя за такі калоші можна виміняти в людей буряків. І вже початок січня 1947 року погнав нас з матір’ю в Заруддя, де за преміальні калоші ми виміняли два мішки буряків.

Привіз я ті буряки санчатами додому. Висипав у земляний льох, котрий я сам викопав ще 1945 року. Льох був широкий, зверху перекритий вербовими колодами, покритий соломою та ще зверху – землею. Справжній дзот! У льоху зберігалась картопля на зиму. Там же ми поставили дерев’яну діж­ку, в якій мати заквасила частину буряків, привезених із Заруддя. Смачний кисло-солодкий роз­сіл ми пили, а буряки брали на борщ. Іншу частину буря­ків залишили на чай і для тушкування на начинку до пирогів. Часто голодні люди приходили і просили, щоб дати їм хоч напитися того квасу. Особ­ливо часто приходила дуже старенька жінка Мокрина. Мати моя була доброю і щирою, завжди старалась допомогти людям.

Крім роботи в колгоспі я мав ще ходити в Теофіпольську десятирічку. Сніданок мені мати теж ставила з буряків. Ввечері палимо торфом в грубці. Коли торф, перегоряючи, ще жевріє, мати нарізає кружальцями цукрового буряка, накладає його в банячок, наливає туди води і всипає кілька жменьок пшениці. Ставить у грубку. До ранку все закипає. Я вранці снідаю буряком з пшеницею і йду до школи. І ця страва для мене була, як кутя.

Нагадаю, щоб палити в печі чи грубці, крім торфу, мати використовувала й вальки з гною та соломи, заготовлені ще влітку. Хоч було чимало смороду, але тепло. У нас за городом до війни був великий став, наполовину зарослий лепехою. В роки війни вода із ставу була випущена. Тому він висох, висохла і лепеха. До речі, став цей тут був століттями. Лепеху частково люди зжинали серпами, сушили снопики і ними покривали хати, бо у Троянівці було лише дві будівлі, критих залізом: панська і попівська. Всі інші хати були під соломою та лепехою.

Ось на місці колишніх багаторічних заростей лепехи люди почали копати торф для опалювання своїх осель. Я теж кілька років копав там торф. Отаке було паливо.

При вході в Теофіполь з боку Михнівки на березі був будинок-бойня тварин. Нині те місце зруйноване, залишилось тільки дві берези, що росли біля цього будинку. Пам’ятаю, що тут лежала велика купа смоли. І коли я йшов зі школи, то брав дві груди смоли і ніс додому в Троянівку. А вдома поб’ю смолу на дрібні шматочки, щоб мати завтра приготувала на ній мені сніданок. Вона ж брала смолу під триніжку в печі, запалювала віхтик соломи, розпалюючи ним смолу. Таким чином готувалась якась страва. Хоча така кухня була надто марудною, але ми ж мали своє паливо, безкоштовне. Частенько доводилось їсти недоварене, бо ж до школи варто поспішати, щоб не запізнитися. Отож разом з однокласником Миколкою Шайдюком беремо курс на Теофіполь – на навчання.

А щодо харчів тодішніх, то доводилося їсти і лободу, і коріння, і гнилу картоплю…

Скажу й про таке. Колись картоплю на насіння всі люди закопували на зиму в ями. І в колгоспі також. Навесні ями розкривали, вибирали з них насіння, одночасно відкидаючи зіпсоване. 1947 року люди ходили на місця тих ямів, шукали хоча б гнилу картоплю на своє харчування. Уявіть зогнилу бульбу, котра стала біло-сірим порошком та з неї спечений маленький млинець. І це доводилось їсти, щоб вижити, перемогти голодну смерть.

Нашу сім’ю ще виручала корова. Але ж і її треба годувати чимось. Багато людей ходили вночі до ожередів красти в колгоспі солому та полову. Охоронці іноді ловили крадіїв, подавали їхні прізвища до правління колгоспу. На винуватців накладали штрафи.

Частенько ходив і я до тих ожередів. Іноді з Крисаном Ринчуком, але частіше – сам. Йду о дванадцятій годині ночі, коли вже ніхто не йде, і сторожа немає. А до ожереда кілометрів два буде. Ото наскубаю соломи або полови великий мішок (лантух) і несу додому.

Одного разу я наскубав соломи, а був сильний мороз, то поки приніс свою ношу додому – на пучках обох рук появились великі пухирі: приморозив пальці. Мати кілька днів прикладала різані картоплини до обморожень і так минулось без ускладнень.

Восени 1946 року та навесні 1947 року з горем-бідою засіяли в колгоспі всі заплановані поля. З нетерпінням чекали жнив, бо дуже голодували. Види на врожай 1947-го були, як на той час, непогані. Але врожаю ще треба було дочекатися.

Худобу на фермі в колгоспі теж не було чим годувати. Конюшні і ферми були покриті сніпками з житньої соломи, то ці сніпки зривали з покрівлі, різали на січкарні і так годували тварин. Багато траплялось випадків, коли корів попід животом підв’язували мотузками, бо якщо вона ляже, то піднятися вже не зможе через свою слабкість. Причиною цього було те, що корів часто-густо запрягали (через малу кількість коней) в культиватори чи борони. Тягловою силою були тоді й бики. Всі вони були голодні, ледве волочили ноги. Траплялось так, що бичок ледве доплівся до ферми, а там – віддав Богові душу. Конюхи зразу ж розробляли тушу. Вранці нам у невеликій колгоспній їдальні з тих кісток і мізерії м’яса давали зварений ячмінний суп. Їли ми з великим задоволенням, хоча тварину було дуже шкода, тим більше, що зменшилась й тяглова кількість худоби.

Для харчування люди села використовували все з домашнього виробництва: супи, борщі, каші пшоняні, гречані, пшеничні, яч­мінні. «Кололи» свиню таємно, бо треба було зняти шкіру й здати державі. А яке ж то сало без шкір­ки?! Зберігали просолене сало і м’ясо в окремих мішках, підв’язаних до бантини на горищі хати. Використовували економно, аби вистачило на цілий рік.

Чай здебільшого варили з нарізаного кружечками цукрового буряка, який слугував за солод. Для аромату чаю додавали гілочки малини чи вишні. Нині, якби й хотів такий приготувати, то не втямки.

Або таке. У нас вдома на горищі, на бантині, висіла давня теляча шкіра. Зняв я її, мати посмалила залишки шерсті і по шматочку вкидала в суп чи борщ.

Перед жнивами багато людей крадькома ходило зрізати в полі колоски жита. Щоб запобігти масовим розкраданням, державою був виданий закон, згідно з яким крадіжка зерна чи навіть колосків, каралось штрафом, а то й тюрмою.

Я також ходив на цю «операцію». Зайду далеко в жито, щоб не скраю, наріжу ножем колосків у торбину та й мерщій додому. Мати підсушить колоски в печі. Тоді я беру те зерно і йду до дядька Харитона, щоб перемолоти жорнами на борошно. Виходили непогані коржі. А ще коли зітру на тертці цукрового буряка і мати його стушкує в печі та спече з цим «повидлом» пироги, то тут і язика можна проковтнути від смаку. Здається, я нічого смачнішого не їв у своєму житті.

Перед жнивами біля Троянівки скосили насіннєвий еспарцет. Я пішов туди «на полювання». Під покосом розстелив мішка і потоптався зверху. Насіння висипалось на мішок. Я те насіння змолов у жорнах. Мати спекла коржа. Повірте, добрі люди, я ніколи і нічого не їв у житті такого гіркого. Більше я не ходив туди в поле.

Настали жнива і людям легше зажилося. 1947 року я закінчив сьомий клас. Влітку ходив на роботу в колгосп. Треба ж заробляти якусь копійчину, адже подальше навчання в школі вже платним буде. Мати попросила колишнього товариша мого батька Семена Прокоповича Шишка, щоб він підшукав мені роботу, бо той працював інспектором райвідділу освіти. Семен Прокопович порадив звернутися до директора Строковецької семирічки Олександра Тимофійовича Гладищука, бо там треба секретаря школи. Я пішов до нього, але він мені відмовив.

Отож восени 1947 року я пішов до восьмого класу Теофіпольської середньої школи. Мої друзі і однокласники Сергій Слідзюк та Петро Птащук подали заяви про вступ в члени ВЛКСМ (комсомол). Подав заяву і я. 23 лютого 1948 року я став комсомольцем. Яка ж то була для мене радість!

Саме на той час випав розгул бандитизму (члени окремих угрупувань, які нині іменують себе героями-визволителями України). Але вони чомусь забули, як вбивали невинних людей: молодих учителів, комсомольців, комуністів, закидаючи їхніми трупами не одну криницю. А ще спалювали колгоспні ферми, худобу й тому подібне…

Мати просила мене не носити при собі комсомольський квиток (номер якого пам’ятаю й досі – 30489012), бо можуть вбити. Але, на щастя, нічого такого не трапилося, хоча й носив квитка постійно.

1948 року стало жити дещо краще. Але були дуже великі податки, бо держава і все господарство були зруйновані війною. То ж треба було все це відбудовувати.

Андрій Ковальчук

Продовження
в наступному номері