Надрукувати
Категорія: №35 від 01.09.2022 року
Перегляди: 323

Продовження, початок у газетах  № 33 від 18 серпня 2022, № 34 від 25 серпня 2022

На старосту запропонували мого дядька Прокопа, бо він був колись у німецькому полоні і знав німецьку мову. Дядько користувався в Троянівці великою повагою, бо шив людям одяг, був майстром цієї справи. Прокіп виступив перед громадою і попросив аби обрали когось іншого, бо він вже старий. Погодились!

Старостою обрали Тодосія Стрільчука. Він не дуже служив німцям, більше пиячив, але виконував їх накази. У березні 1944 року Т. Стрільчука разом з іншими односельцями призвали до Червоної Армії. Там всі вони й загинули в боях під Тернополем. Цього ж місяця мобілізували до лав армії всіх придатних до служби чоловіків. Розташували їх в селі Кащенці Білогірського району, одягнули в зелені англійські шинелі, помуштрували місяць або й менше, і теж кинули під Тернопіль. Майже ніхто з них не повернувся звідти живим. Прийшли тільки Павло Слідзюк без руки і Григір Коляда без ноги.

У травні 1942 року Степана Янчука вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Працював він на заводі в Австрії – в місті Відні. Там же трудився його товариш Павло Ткачук і односельчани - Євмен Слідзюк, Стратон Баранюк, Михайло Ковальчук та ін.

Я, як єдиний в їхній родині більш-менш «письменний», бо вже мав три класи, писав під диктовку батьків йому листи. Він нам давав відповіді, котрі я також читав для усього загалу.

 Минав час. Хлопці, котрі були разом зі Степаном, після визволення повернулись додому, а його та ще Павла Ткачука, - не було. Точно ніхто не сказав, де ці два хлопці поділись. Подейкували, що обох відправили до концтабору за те, що десь вкрали картоплю, бо були голодними.

 Брат його Федір, який наприкінці 1942 року теж був вивезений до Німеччини, був неодруженим. Працював на заводі міста Дуйсдорфа. Я йому також писав листи під диктовку старших та читав ті, що надходили від нього. Після капітуляції Німеччини його призвали до армії і направили служити на острів Сахалін. Там він працював кухарем у військовій частині. Федір мав чотирикласну освіту, але й при цьому працював фінагентом райфінвідділу, заготівельником птиці, комірником, продавцем сільського магазину. По характеру він був прямою протилежністю Степанові, який вирізнявся спокійністю та врівноваженістю.

Федір тричі одружувався. Дружини Галина і Віра були родом з Троянівки, а Ганна – з Котюржинець. З Ганною в них народились три сини: Віталій, Михайло та Іван. Хлопці виросли розумними і порядними. Віталій з Іваном -- колишні військові: перший служив старшим прапорщиком, другий мав чин підполковника. Нині обидва на заслуженому відпочинку. Мешкають у місті Дубна Московської області. Середульший Михайло ще працює, він – майор міліції. Їхня мати Ганна Миронівна живе окремо від дітей в своїй квартирі, бо сини мають свої квартири й дачі. Щодо їхнього батька Федора, то він помер в рідній Троянівці, де й покоїться на сільському цвинтарі. Знайшов тут свій вічний прихисток і менший брат Степана й Федора – Андрій: помер від ревматизму серця. Не стало його 6 березня 1946 року.

Доречно сказати, що у Віталія є син Олександр і дочка Юля; в Михайла – син Андрій і дочка Наталя; в Івана – дочка Інна. Всі вже мають зятів, невісток і внуків.

 Я вже писав про своїх батьків, що вони одружились в 1929 році. Саме в тому році розпочалась колективізація сільського господарства на селі. Селяни по-різному ставились до вступу в колгосп, бо до цього кожний жив одноосібно. І що виростив та зібрав, що виробив і продав, - то все було твоє. Колгоспний лад передбачав спільне володіння та обробіток землі. Це було новим і невідомим для селян. Тому хтось добровільно здавав до колгоспу землю й реманент, а хтось і не бажав цього робити. Тому застосовувалась примусово-добровільна акція.

Як наслідок, в ході колективізації були допущені так звані перегини. Була й агітація проти колгоспів. Особливо старались ті люди, які володіли великою кількістю землі та майном, мали найману робочу силу. Таких людей називали куркулями. Більшість з них радянська влада розкуркулювала і навіть висилала з села. А ті, що залишалися без нічого, дуже бідували, їм доводилось навіть жити у землянках. Незважаючи на всі плюси і мінуси, колективізація через кілька років була проведена. Більшість людей побачила переваги колективної праці, де вже не треба було спрягатись сусід із сусідом для виконання сільгоспробіт.

Навесні 1930 року мої батьки здали до колгоспу землю, коня та весь інвентар і почали ходити туди на роботу.

Та невдовзі на перепоні цим позитивним перетворенням стала антиколгоспна агітація. Почалась так звана «волинка», при якій люди забирали собі назад все те, що здали в колгосп. Але це тривало недовго: влада вжила впливових заходів і все знову стало на свої місця. Колгосп продовжував жити.

Батько пас колгоспних овець, потім став доглядати коней. В Троянівці було три великих конюшні, тому конюхи почергово сторожували там, аби не сталось якогось лиха.

Мати моя працювала в колгоспі, заробляючи трудодні, Кожен повинен був заробляти, як мінімум, - 200 трудоднів. На зароблені трудодні нараховувалося зерно. Були роки, коли правління колгоспу давало розпорядження розвозити по домівка селян зароблене збіжжя.

Почалося поліпшення селянського життя.

Нагадаю: я народився 8 грудня 1930 року вже в сім’ї колгоспників. У ті часи в селі не булоні електрики, ні радіо. Світили в хатах малопотужними гасовими лампами, а то й каганцем. Люди жили без всякої інформації, мало хто передплачував і читав газети. Щоправда, в селі був клуб, який називали сільбудом. Ось там і збиралась молодь. Як вміли, то так і ставили п’єси давніх авторів, співали, готуючи самодіяльні концерти.

Інформацію ж носили так звані «странники» - люди, які мандрували від села до села: то попросять їсти, то води, а то й переночувати. То ж вони й оповідали людям різні новини.

Були також лірники, котрі ходили з музичними інструментами – лірою чи гармошкою. За плечима у кожного обов’язковий атрибут - торба, в яку вони просили по селах хліба або чогось іншого з їжі. Часто-густо такі музиканти були сліпими, тому мали проводиря: дружину, сина чи дочку, а то й зовсім когось чужого. Від них люди чули, крім пісень, різні розповіді. Я все це дуже добре запам’ятав.

Ходили також різні гадалки, в основному, це були цигани. З розповідей моєї мами я пригадую випадок, коли до нас в хату зайшла циганка і попросила дозволу погадати. Батько згодився, хоча спочатку заперечував. Ворожка говорила про їхнє  життя, а потім сказала, що протягом двох років в сім’ї буде два мерці. І пішла. Мати з батьком задумались: чи може таке статись? І справдились слова циганки: 7 квітня 1936 року померла бабуня, а в липні 1937 року помер від запалення легенів батько.

Хочу описати ще й про те, що мені відомо про голод 1932-1933 років. Мені було тоді три роки і я знаю про цю людську трагедію лише з розповідей моєї матері.

Наша сім’я нараховувала четверо осіб: бабуня, батько, мати і я. В нашій сім’ї з голоду ніхто не помер, але голодували дуже важко. За городом в нас був великий став. Бабуня щодня з підсаком ходили до ставка і ловили маленьку рибку. Поруч на городі росла лобода, якої разом з рибкою вистачало нам на юшку. Рятувались, хто чим міг…

А то часом брат Степан Харитонович «прихопить» в свого батька на молочарні плитку макухи і притьмом через город принесе нам. Це, скажу вам, було для нашої сім’ї великим святом: погриземо твердої макухи і відчуваємо себе, як кажуть, на сьомому небі.

На своєму городі ми сіяли жито. Але того року була сильна засуха і воно вродило погано. Батько змолотив жито ціпом у клуні, провіяв. Вийшло кілька мішків. І що ви думаєте?! Вночі сільські злодіяки пробили в клуні стіну і вкрали наше збіжжя.

Це було під прикриттям ночі. А вже вдень їм на зміну прийшли сільські активісти: ходили хата від хати і забирали все, що можна було забрати. Проштрикували залізними списами землю, шукаючи приховане зерно. Батька викликали до сільради, стусали попід боки, щоб віддав зерно. А його ж нема, бо вкрали нічні злодії. Та на цьому сільські активісти не заспокоїлись. Вони прийшли до нашої хати, витягнули з печі горщик з пшоном, якого мати сховала, щоб зварити мені малому каші. На подвір’ї вони цей горщик розбили, пшоно розсипали та й забрались геть.

А в дядька Степана активісти розтрощили маленькі жорна, аби для сім’ї не зміг нічого змолоти.

Отак сільські активісти вели боротьбу з голодом, хоча відчували його на собі найменше.

Голод через неврожай дійсно був не тільки в Україні, а й на Кубані, в Поволжі і в багатьох інших регіонах держави. Та смерть людей лежить на отих горе-активістах, які особисто не голодували, але робили все для того, щоб забрати останнє в своїх односельчан.

Голод в Троянівці забрав чимало людських життів. Розповідали, що навіть було людоїдство. Виловлювали людей, вбивали і їли. Траплялось, що батьки їли своїх померлих з голоду дітей.

Що й казати: голод — це страшне лихо людства. І хто тут винен, важко сказати, але голод – це природна катастрофа. Такі катастрофи часто зустрічаються на нашій планеті Земля.

Сім’я наша жила дуже бідно. В кого була корова, то вона ще рятувала людей. А в нас корови не було. Її забрала держава за те, що батьки мали 7 моргів землі і їх називали середняками. Коли батько мій помер і ми залишились з матір’ю, то стало жити ще скрутніше. Рятувала картопля, якої нам вистачало.

Через півроку після смерті батька в нашій сім’ї появилась корова, яку мій батько так чекав й не дочекався. А корова в нас, щоб ви знали, виросла з маленького теляті, яке мати придбала в дядька Харитона, давши йому взамін гарного нового кожуха.

Хата наша побудована в 1875 році – тоді, як  і Троянівська церква, тому що мій прадід був старшиною села і хата споруджувалась для канцелярії та житлового приміщення. Хата поставлена на дерев’яних стовпах, між якими були викладені так звані глиняні вальки, тобто – стіни були глинобитними.

Верх (дах) хати був покритий сніпками з житньої соломи. Вся хата, як і Троянівська церква, була скріплена без жодного металевого цвяха. Все кріпилось дерев’яними кілками. Дерев’яної підлоги в хаті не було. Була долівка з червоної глини, утрамбованої в суцільну масу, яку раз на тиждень змазували розведеною у воді такою ж глиною. Хата мала одну кімнату, частину якої займала піч. Біля порога стояла дерев’яна діжка з водою. Попід краєм стояли дві лавки. В центрі, від покуття, стояв великий стіл, за ним – скриня, в якій зберігали одяг і все йому подібне. Далі на вкопаних в землю чотирьох палях були прикріплені дошки, на яких покладена солома, застелена рядном. Це – ліжко. Отож спали на цьому ліжку та печі.

Вікна в хаті були висотою 40 х 50 сантиметрів. Вікна були одинарними і взимку вкривались товстим шаром снігу і льоду.

 В кімнаті справа стояла піч, прямо перед очима стояв дуже старий стіл, а за ним – лавка, збоку височіла скриня з різним одягом, за скринею – ліжко, зроблене на вбитих у землю чотирьох кілках, спарених між собою дошками. На цьому «каркасі» покладені дошки, а на них – солома, застелена рядном, та ще дві подушки. Вкривались ми теж ряднами. Пізніше мати зшила докупи два рядна, напхала туди курячого і качиного пір’я, створивши «перину».

Спали ми не тільки на ліжку, а й на печі. Спимо ми на печі, а черінь холодна. Мати подихає, похукає на те місце, де я сплю, і гукає швидше лягати, бо вже тут тепло. Потім вкривались периною. Воно справді ніби теплішало від маминого подиху. Повірте, таке не забувається ніколи.

Було сутужно з паливом на зиму. Тому влітку мати прибіжить з роботи на обід, їла чи не їла, і давай робити з гною та соломи «торф» на паливо. Вона замішує, виготовляє вальки, а я складаю їх у «кринички», щоб підсихали. Це було основним паливом, щоб зварити в печі в горщику якусь страву. Воду відрами носили мати або я з криниці, що була посеред села. Воду тримали в хаті в дерев’яній діжці на кілька відер.

А коли треба дров, то йду до дядька Прокопа позичати пилку і сокиру. Після цього разом з матір’ю йдемо за свій город, де понад ставком ростуть наші верби. Вибираємо найтовстішу. Я її зрубаю, а потім вже удвох з мамою поріжемо дерево на куски і приступаємо до рубання на паливо. На ніч мати покладе певну кількість цих дров у піч, щоб підсохли до ранку.

 На світанку мати ставить горщики в піч, а між ними - сухі вже вальки з гною та сирі вербові дрова, які не горять, а лишень тліють та сичать. Коли я запитував маму, що то таке сичить, то вона казала: «То моя біда плаче». Якось отак при тих бідах і зварить нам їжу.

Та як би там воно не було з теплом, а вранці вода в діжці була замерзлою. А на стінах мороз виступив, аж іскри скачуть. Вікна замерзли так, що все в снігу. Мати дерев’яною ложкою обережно, щоб не тріснуло скло, зшкрібає той сніг з шибок в горщик. Потім на глиняну покришку ложить з печі шматок тліючого вуглика, аби хоча б трішечки вікно розтануло. І так всю зиму.

На вхідних дверях до хати стільки мерзлоти, що вона утворює великі щілини між одвірками та дверима, через які холод потрапляє до хати. Мати бере житню солому, складає в тонкі пучки, які я обв’язую ниткою. Цими пучками треба оббити наявні щілини. Цвяхів не було. І хоча мені було 8-9 років, я знайшов вихід: змайстрував «цвяхи» зі старого колючого дроту і проблему було вирішено.

Частенько надто дорого обходилось тепло в нашій хаті. Одного разу мало життям не розплатились. Щоб тепло з хати не виходило через димохід, мати затикала його клунком старого одягу. Одного разу зробила такий «захід» передчасно, коли ще не все в печі перегоріло. Як наслідок, - утворився чад. Ми його відчули тоді, коли вже дзвеніло у вухах. Отже, почаділи. Зуміли відчинити двері, щоб був доступ свіжого повітря. У вуха заклали маленькі шматочки нарізаної цибулі, що знімає чад. Отак уціліли.

У дядька Прокопа, через сіни, - тепло. Він шиє, має гроші. Йому й дров завезуть з лісу. У нього, крім печі, є грубка. Він не цурається нас з мамою, кличе до себе грітися. Сядемо обоє спинами до грубки і гріємось. Благодать!

Повертаємось до своєї хати, а там – холод, незатишно. В дядька й світліше в хаті, бо світить 12-лінійка, а в нас - 5-лінійка, і та без скла, коптить, як у кузні.

Подібними були всі хати в селі.

Періодично солома на хаті перегнивала і треба було покривати свіжою соломою – сніпками. Цей процес називався «пошивати хату», а чоловіків, які це робили, називали «пошивальниками».

Кожна сім’я сіяла на городі жито. Ми з матір’ю жали це жито серпами, в’яжучи його в снопи, і складали в копиці по 30 снопів – півкопи. Потім ці снопи доставляли додому кіньми чи на плечах. Далі приступали до обмолоту. Молотили, звісно, ціпами. Зерно віяли, очищали і, змоловши на жорнах, випікали хліб чи підпалки.

З обмолочених снопів в’язали сніпки і складали їх по 5 штук – п’ятки. Тоді просили пошивальника і він пошивав сніпками хату. Я навчився сам робити сніпки й пошивати хату, бо не так легко було допроситися отого «спеціаліста».

Андрій Ковальчук

Далі буде