Хочу повести розмову про кладовища у селах, думаю, скрізь виникла така проблема, як в нас у Волиця-Польовій. Колись як було: була сільська рада, були гроші, трохи ж їх таки вистачало на благоустрій. Укладався договір з людиною, вона обкошувала кладовище, слідкувала за порядком. Нема вже тепер по селах сільських рад, одна лише Теофіпольська селищна рада. Провели ту реформу, ніхто нас не питав, а чи стало краще?
І от весною був у нас схід села. Вирішили самоорганізуватися, бо виходу ж нема, визначили активістів, які погодилися наводити лад на сільському цвинтарі, бо таке вже там завелося – вовки вили. Погодилися, що з кожної хати треба зібрати хоч якісь гроші, бо ж задаремне робити ніхто не буде.
І от що було далі: хтось здавав, хтось не здавав, та й більшість активістів десь поділася. А залишилися одні такі небайдужі люди – Галина Петрівна та Олександр Олексійович Кадаї. Чи не щодня бачу, як вони їдуть коло мене на цвинтар. Вона – з косою, він з мотокосою. Спочатку знайшли вправних хлопців, повирубували, порізали дерева, бо поросли вже там великі . Все поприбирали, повиносили. Купив Олександр Олексійович кілька піддонів, з них збив ящик для сміття. Та ще й пофарбував. У ящик поклав великий пластиковий мішок для сміття. Таки вже стало краще. Та робити ще є що. І вони роблять.
Чим посприяла у цій ситуації селищна рада – дала трохи бензину для мотокоси. І то добре. А Галині Петрівні та Олександру Олексійовичу, цим трудящим, відповідальним людям, треба щиро подякувати. Бо, виявилося, всім – не треба, а їм – треба. А маємо всі бути такими небайдужими, як Кадаї. Бо як ми самі не зробимо, ніхто вже тепер за нас не зробить.
Світлана Руденко, село Волиця-Польова