Погода

Різкий, моторошний і проникливий в кожну нервову клітину звук сирени різонув слух і місто вкотре здригнулось. Здригнулась темна ніч і зорі, і небо, все живе, здається, і мертве. Марія схопилась. Завченими рухами в темноті схопила валізу, згорнула на оберемок маленьку Зойку і поспішила з квартири. Сходами, натикаючись одне на одного, збігали жителі. Метушня. Заплакала стривожена Зойка і не одна вона. Вибігли. Звук сирени перекрив смертоносний гул ракети. Мить. Гупнуло і рвонуло. Марію щось боляче штовхнуло в плечі, але вона не впала. Міцно притискаючи доньку вбігла в підвал. Там уже повно людей. Підсвічуючи, хто чим може, шукали місце, щоб присісти. Повештавшись між людьми, Марія знайшла  куточок і примостилась собі. Тільки тоді відчула біль у спині і як щось тепле збігало по ребрах, сідницях. Відчувши затишок, Зойка звично заснула. Мама зрозуміла, що її поранено. Шепнула сусідці. Та заметушилась. Прийшли люди. Зручніше положили Марію, перев’язали рану. Стривожені, перелякані люди втихали, тулячись одне до одного. Та гул і нові вибухи здригали будинок і все навколо. Було невимовно страшно. З часом все стихло. Люди завмерли, боячись сполохати принишкле страховисько.

Минув якийсь час. І раптом по підвалу пронеслось: - «Виходимо, виходимо. Евакуація. Спокійно. Все буде добре.»

- Обережно. Зайвого не брати. Зупинка «Скверик».

Люди зраділо заворушились, заметушились. Але організовано, дисципліновано потягнулись до виходу. Діти мовчали. Вони розуміли – евакуація – це порятунок. Напівтемний підвал порожнів. Марія і Зоя лежали тихо. Хтось співчутливо провів поглядом. Хтось понадіявся на когось з інших. Залишились тільки розкидані речі та іграшки.

 

          - Уходим. Опоздали. Здесь уже никого и ничего нет.

Ліхтарик різонув темряву. Зойка заворушилась.

- Нашел, - засопів звір.

Тупий нісок чобота штовхнув у бік Марії. Ще раз, сильніше. Жінка застогнала.

- Живая!

Дика, ворожа, жорстока рука нагло рвонула з Марії одежу. Щось холодне і гидке наповнило її геть знесилене нутро. Через хвилю підвалом пронісся дикий рев двоногого звіра. Дитя здригнулося і підвело голівку, страх скував тільце. Прямо над Зойкою, майже впритул, дивились вирячені, налиті кров’ю п’яні очі ворога. Марія повела очима, зупинила погляд на донечці. Тіло пройняв холод і біль. Все попливло. Стихло. Темрява. Дівчинка бачила, як страховисько підвелось і почвалало до виходу. Зойка заворушилась. Гукнула маму. Та мовчала. Дівчинці холодно. Вона відшукала в сутінках якусь лашину, підійшла до мами. Прикрила. Положила голівку на її плече, прикрилась сама і попливла.

 

Бій був пекельний. Але ворог захлинувся і стих. Притихли і Миколині побратими. Займались обережно хто чим. Впорядковували себе. Поповнювали боєприпаси, чистили окопи. Микола на мить присів. Обіперся на стіну, глянув на небо. Воно було чистим з біленькими хмаринками, але ті заволікав  чорний смердючий дим палаючої ворожої техніки. Примружив очі. І де не візмись Анголятко! Так низенько опустилось. Крильцями тріпоче, тріпоче. Але, що це? Крильця то темні... Микола напружив увагу. Янголятко тріпоче, тріпоче. Микола аж відчув легенький вітерець. Відкрив очі. Анголятка нема. Але, що то? Що було? Марійка! Зойка! Кохана моя. Люба донечка! Де ви?! Що з вами?

Засвистіли міни. Знову бій. Все відступило. Перед очима тільки ненависний ворог. Ні, не пройдеш! Не пройдеш! Там Марійка! Зойка!

 

          - Мамо! Мамо!

- Ось твоя мама. Ось. Вона є.

Чиїсь такі теплі і лагідні руки ніжно взяли Зойку. Вона побачила щиру посмішку і дуже гарну тьотю в білому халаті. Тьотя дивилась на дівчинку такими добрими очима і пригорнула до грудей.

- Мамо, - прошепотіла дівчинка.

- Ось вона.

Тьотя посадила Зойку на ліжко.

- Мамо. Зойка ледь впізнала її. Вона була бліда і худа.

- Мамо, - прошепотіла дівчинка і потягнулась ручкою. Торкнулась лоба, носа. Легесенько, ніжно повела по личку, одному, другому. Поклала голівку на плече.

- Мамо, - прошепотіла.

Марію щось легесенько сколихнуло. По тілу пронеслось тепло, струменем пішла сила, якась енергія, поштовх. Їй стало спокійно, затишно. Очі відкрились самі. Вона спробувала поворухнутись і їй це вдалося. Зойка це відчула.

- Мамо, - знову прошепотіла дівчинка.

Добра тьотя – медсестричка, що спостерігала цю картину, перехрестилася. 

- Слава Богу! Василь Іванович! – виглянула в двері.

В палату майже вбіг лікар. Зраділо мовив: « Тепер діло піде на поправку. Ще не вмерла Україна і не буде переводу козацькому роду!»

Глянув на Зойку, погладив по голівці.

 

Микола з побратимами обережно оглядали кожне подвір’я. Кожний закуток. Кожний метр звільненої рідної землі. Орда не пройшла. Але як боляче було дивитись на спустошену місцевість. Подекуди виходили люди. Щасливо і радо зустрічали захисників.

Ніч була спокійна. Захлинувся диявол. Якби ще здох!

Придрімнув Микола. І знову Янголятко. Крильцями тріпоче, тріпоче. На плече стало. В очі заглядає. А крильця то, білі-білі, аж сяють. Торнулось крильцем лиця і полетіло, полетіло.

Здригнувся Микола. Що то було? Марійка. Зойка. А небо зоряне – зоряне.

Не пройдеш, кате! Не пройдеш! У нас ще з Марійкою будуть Василько, Дениско чи Мар’янка. На щастя! На радість! На продовження Роду Козацького! Сильного! Вільного!

Слава Україні! Героям слава! Слава Українській Нації!

Гаплик російській федерації!

Амінь.           

Галина  Журба, село Новоставці