Надрукувати
Категорія: №19 від 12.05.2022 року
Перегляди: 450

Продовження, початок у газеті № 18 від 5 травня 2022 року

З великою вдячністю Анатолію Стучинському ще у червні минулого року  роздивився фото на його сторінці «фейсбуку» про впорядкування обелісків у селі Дмитрівка. Не втерпів і дописав: «Проект перший та не останній. Не хочу сказати «мій». На жаль, це слово притаманне сьогоднішнім керманичам ( мій кабмін, моя рада і т. д.) Над його реалізацією працювала потужна команда молодих людей. А мені на тодішній період було двадцять п’ять від власного нульового відліку. Але наш проект виявився вдалим завдяки  талановитого земляка зі Святця, хорошого товариша, архітектора від Бога Володимира Івановича Блюсюка, а також і тим, хто повірив девізу «Ми зможемо. Був би початок».

І так в кожному проекті по житті, але тепер на Кременеччині: «Ми зможемо, якщо збудуємо фундамент. А далі крок за кроком». Історія кожного проекту – це вже історія. Бо за кожним із них не тільки епоха, але й живі люди. Саме це сьогодні спонукає на роздуми. Написав, поєднавши минуле із сьогоднішнім, та й годі.

Та дружина все допитується; «Які ж це саме роздуми не дають тобі спокою?» Мовчу. А в голові зринає, як все починалося, скільки праці вкладено і яка команда сформувалася навколо задуманого.

Насамперед спрацював апарат тодішнього Теофіпольського райкому комсомолу: Анатолій Стучинський, Олександр Сут, Галина Тебенько, Василь Довжук, Микола Зельський, Валентина Мельник, Іван Баюк. Саме вони підтримали першими, взяли на себе тягар апаратної роботи за себе й за мене, долучилися до реалізації. Ніби й недавно ділилися планами, доводили реальність проекту та узгоджували його розташування в кабінеті Петра Лаврентійовича Ревякіна, спілкувалися з Аркадієм Калениковичем Медведем, Євдокією Ульянівною Орловською. Навіть не віриться, що промайнуло уже сорок років.

Саме сорок років назад, прийшовши працювати в район, я пізнавав людей, знайомився з околицями Теофіполя та району. На зворотньому шляху із села Шибена зупинився біля ДОТу, прочитав меморіальну дощку, зайшов у споруду. Масштаб вкладеного бетону, його міцність на пораження та сліди бойового зіткнення вражали. Розповіді місцевих пастухів, жителів села Дмитрівка доповнили мою уяву панорамою бою, внесли окремі деталі та уточнення.

Бійці, які засіли у бетонній споруді, а також в траншеях навколо неї – усі загинули. Останніми полягли воїни з ДОТу. Їх закидали гранатами зверху через вентиляційні отвори. Було й пряме попадання артилерійського снаряда в амбразуру. Оповідь кожного свідка із Дмитрівки та Колісця я описав. Хоч записи втратилися, але вони зіграли важливу роль. Занотовуючи все це, я власною уявою переживав ці трагічні події.

В цей період і зродилася ідея створити біля оборонної споруди обеліск. В пошуках талантів нам Бог послав архітектора Володимира Блюсюка. Зібравши на молодіжному суботнику кошти в сумі п'ятнадцять тисяч карбованців, ми замовили йому проект. Уже в розробці задуму саме він запропонував назвати архітектурний комплекс «Полем  безіменних героїв».

Завдяки розбудові і творенню зав’язалася дружба ще з однією непересічною і талановитою людиною, директором Львівської кераміко-скульптурної фабрики Юрієм Скрипченком, а також високого рівня майстром-ковалем Олегом Боньківским ( сьогодні викладач Львівської національної академії мистецтв).

Із плином років уже важко згадати всіх учасників справи. Пригадую, що фундаментними блоками допомагали Іван Костянтинович Танчук, який очолював рембуддільницю. Керівництво міжколгоспшляхбуду, його начальник Василь Григорович Коломійчук  і головний інженер Григорій Павлович Желізняк постійно виручали автомобільним краном, Не стояли осторонь агробудівці на чолі із Зіновієм Павловичем Марківим і його технічним персоналом. Молоді прораби з теодолітом та нівеліром виставляли фундаментні відмітки, давали професійні поради як будівельники.

Більше календарного місяця для ковальської справи надав приміщення кузні Олександр Коломійчук, який тоді очолював ремонтно-транспортне підприємство, а питання надання металу та вугільного коксу вирішив директор цукрового заводу Вікентій Походощук та головний інженер Михайло Співак.

Вибачте, кого не згадав. Насправді, долучалися люди різних професій та вподобань, і їх було набагато більше від мого переліку. Шкодую, що багатьох із перерахованих і неназваних серед нас уже немає.

Від сказаного попередньо додалася тривога від власних відвідин «Поля» 3 липня 2021 року та участі в заходах на честь 80-тої річниці тих героїчних і скорботних подій. Уже дорогою додому, на рідну Кременеччину, рівномірний рокіт двигуна спровокував не тільки на спогади але й на аналіз. Від побаченого і почутого я залишився вражений. Вражений насамперед від того, що навіть учасники впорядкування обелісків ( за що їм безмежна вдячність) не здогадувалися про відсутність на амбразурах масивних гратів, а на вході у ДОТ- кованих дверей.

Дороговартісні художні твори в металі ( грати і двері) зрізали і демонтували «невідомі». Ймовірно за копійки їх здали в металолом, а виручений мізер перевели в закуску та спиртне. Як результат – втрачено експозиційні матеріали (шинелі, шоломи, штики, окремі частини бойової зброї і все решту) із внутрішньої частини споруди.

Обійшли територію, позуємо для фото на пам'ять, а думка не полишає:   «Чому із покоління в покоління такий живучий ген байдужості, а ще гірше, коли в душі порожнеча і нічого святого. Нищимо історію, об’єкти показу, культуру, а врешті-решт власну державу. Після всього вчиненого шукаємо винних, чому такі бідні, чому не так складається наша історія, а з нею і наші долі».

І саме на цьому абзаці в липні минулого року в мене запрацювали гальма із червоним стопом. Зупинився і не дописав. В душі зачервоточило, а чи не забагато в мене претензій і тих «чому», та чи не буде це образою для колишніх моїх колег.

Але на сорок другий день широкомасштабної війни в Україні мене «прорвало». Зрозумів, що всі ці «чому» я повинен сказати, а задумане дописати. І не тому, що вчора над Кременцем збили ворожу ракету, а як громадянин із власною думкою.

Заболіло, що з усіх виступаючих на мітингу ніхто не озвучив про майже восьмирічну війну на сході держави, яку розв’язала Росія, що Донбас і Крим – це Україна. В присутності школярів я не міг сповна дати волю емоціям щодо путіна і його «маленького» назвати великим *****м. Я усіх попросив здогадатися. Про це не спромігся написати у своїй статті також Андрій Рудюк.

Відрізнявся цей мітинг від трафарету радянського періоду лише двома гаслами від виступаючих: «Слава Україні!» Всі решту промовці забули, що вони  українці та перебуваючи на посадах приймали присягу державного службовця в ім’я розбудови держави Україна.

Крім цього, маю переконання, що за 30 років незалежності настав уже час і потреба відспівати безіменні душі загиблих по-людськи і по-християнськи міжконфесійною панахидою. Бо тільки спільна справа об’єднує, а все решту роз’єднують політики.

 На превеликий жаль, цього зробити не встигли. Сьогодні маємо новітніх героїв і хоронимо їх з почестями, болем і Божим словом, материнськими і батьківськими слізьми. В цьому маю і власний гріх. Десь промовчав, не все вчасно сказав і не все здійснив.

В теперішньому часі війни від себе особисто хочу додати власне бачення майбутнього. Військове протиборство обох держав очолюють два президенти – обидва Володимири. Впевнений, що кожен із них зайде до історії в різних «великих» іпостасях. Володимир- агресор, як велике ****о, а Президент України, як Володимир Великий, бо Україна переможе, Слава Україні!

Анатолій Доманський, місто Кременець, 6 квітня 2022 року