Пишається родина

і славить село

Дід Василь сидів на низькому ослінчику і теребив пальці своїх натруджених рук. Він так любить робити щоднини. Особливо ввечері та ще й зимової вітряної погоди. В оселі селянина віяло теплом і пахло густим наваристим борщем. Бо трудяга любить цю традиційну українську страву ще змолоду. А потім діставав із глибоченької тарілки запечену гречану кашу, приправлену шкварками.
Донька Раїса, наймолодша із його родоводу Одземів, підсівши до столу, де обідав батько, пильно вдивлялася на печальне обличчя. Напевно сильно тужить за своєю дружиною Галиною, її мамою. Берегиня роду уже майже три роки, як покинула білий світ. А він так любив свою супутницю життя. Прожили немало-небагато, більше шести десятків літ вкупі. Всього траплялося на його віку. Життєвий шлях був звивистим, обтяжений вічною турботою про сім’ю, особливо дітей. Звик до різних перепадів. Доля його зіткана червоними і чорними нитками, як те полотно. Особливо в першій половині п’ятдесятих.

МАЙСТЕР БУДІВЕЛЬНИХ СПРАВ
Умілості рук та кмітливості йому не позичати. Що задумав – те й змайстрував. Бо стільки літ свого дорослого життя трудився в будівельній бригаді. До теслярської справи придивлявся у маститих майстрів. Ремеслу цьому навчився в сільських умільців, які вміли все: сокирою тесати, пилкою різати, рубанком добре володіли і долотом, свердлом. На око все «стріляли» і задум, хата чи хлів, виглядали добротно, гарно, надійно. Говорили тоді у Волиця-Польовій, що й архітектурний стиль жодного разу не порушувався. Все пасувало. Вулиці оздобленими оселями рясніли, рівнялися одна до одної, а весняної пори потопали у зелених шатах садів, різнобарв’ях квітів. Що ж то за хата біля якої не палахкотять піони і гладіолуси, жоржини і хризантеми, іриси й калачики, капустелія, не пахли вечорами матіоли та чорнобривці? А під тінню яблунь чи груш у саду тулилася лавочка. Для короткочасного перепочинку господарів та гостей, перемовин про прожитий день, гарних напутніх мрій та думок.

А що вже за культурну спадщину, то тут також не перевершити. Йшли гуртом на поле, чи їхали підводами - співали. Поверталися натрудженими із хлібної ниви – витьохкували соловейками. Жили всі весело. Ніхто не заздрив, якщо хтось із цього загалу визнавався передовиком. Цим гордилися. Рівнялися. Дружили цілими сім’ями, одружувалися, родичалися. Хрестили дітей. Чисто по християнськи проводжали у засвіти померлих. Їх поминали і пам’ятали. Допомагали сусідові у години великої скрути. Сумували спільно, коли із фронтів Другої світової війни, не поверталися до рідної домівки солдати-односельці. А таких, на жаль, було 116 славних соколів захисників Батьківщини.
Понад сотню жителів Волиця-Польової за мужність і відвагу було відзначено високими державними нагородами. Капітана П.Р. Клепченка, наприклад, за бойові подвиги було нагороджено орденом Червоної Зірки, двома Вітчизняної війни, багатьма медалями. З чотирнадцятьма відзнаками за ратні будні повернувся в село Ф.М. Дишкант. Обпалений вогнем, пошматований осколками з десятьма бойовими нагородами на грудях прийшов в село і відразу влився в трудову колгоспну сім’ю танкіст Я.М. Гноївський.
Думи мої. Думи… Ось так і у Василя Івановича Одземи.
СПОГАДИ ПРО РОКИ МИНУЛІ
Уже 95-й січень за його плечима всівся. Але він по-молодечому бадьорий і життєрадісний. Уміє все по поличках розкласти. Рік за роком. День за днем. Як у кінофільмі прокручуються його трудові будні. Спогади, спогади… Лише шість літ мав, а пам’ятає ті страшні 1932-1933 роки голодомору.
- Дуже хотілося їсти. Батьки із сил вибивалися, щоб прогодувати сім’ю. В хатині було порожньо. Їли, хто що міг- лобода, листя липи, квітки акації, яйця птахів і річкова живність. Вважалися за розкіш мерзла картопля чи лушпиня з неї, знайдені на місці колишніх кагатів. Від голоду люди пухли і помирали. Від виснаження гинули діти.
Голодомор для Волиці-Польової був великою трагедією. Люди тоді вимирали сім’ями. Смерть косила скрізь: вдома, в полі, біля річки. Траплялися жахливі випадки, коли на місцевий цвинтар вивозили навіть ще живих людей. Село за цей час втратило 360 чоловік. А може і більше. Точного обліку тоді ніхто не вів.
- Моя дитяча пам’ять, - продовжував ювіляр, - зафіксувала смерть і захоронення Настуні Мельничук, яка була від мене старша на два роки. Підлітками голодомор забрав життя двох Григоріїв Олійників – 12 і 15 років, Артема Приступ’юка, якому виповнилося 17.
Уже в зрілий вік, не раз при зустрічі із своєю одноліткою Ганною Буздиган, веде далі бесіду, обоє пригадували страшний епізод тих страшних днів. Померла від голоду Палажка Супронюк. ЇЇ тіло поклали на віз, щоб на цвинтар везти. Але ще їздовий зупинився біля хати Палажки Мосійчук. Та ще була ледве жива, але взяли і її. Вона лежала на возі і шепотіла: хочу їсти. Минає уже майже дев’ять десятків років із тих пір. Але таке не забувається.
- Нічого Бога гнівити, - каже. - Сьогодні все маємо. Ось погляньте на цей святковий стіл, за яким ми сидимо, добре сервірований наїдками і напоями. І хліб, і до хліба. Всього вдосталь є. Головне трудитися біля матінки-землі треба. Вона щедро всім віддячить. Своїми чорноземами нас нагодує-напоїть. Ще й з сусідом можна поділитися.
СЕЛО І ЛЮДИ
Добре розговоривши діда Василя, дізналися і чимало «засекречених» добродіянь в ім’я колгоспу ім. Леніна, а згодом «Хлібороб». Тож так і хочеться додати ще кілька штрихів до його трудової біографії. Ювіляр у свій час був не тільки неперевершеним майстром будівельних справ. Його при виробничих потребах можна було зустріти і біля посівних агрегатів, де він був підвожчиком пального та одночасно засипав насіння у сівалки, і на фермі, бо підводою доставляв фуражі для корів і телят. А ще доглядав молодняк великої рогатої худоби на відгодівлі та досягав хороших результатів по добових приростах бичків. Куди б не кликало керівництво колгоспу цю сумлінну людину, іменинник оправдовував їх сподівання. Одне слово, на Василя Івановича завжди можна було покластися. Інакше він не вмів. Тому і нинішній візит до ювіляра з боку гостей – наочний приклад цьому.
Бо справді, люди праці Волиця-Польової могли все. І вони до цих прославляють свій рідний край, навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку. Серед них Зінаїда Петрівна Возна, яка буда депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. Як агроном, за успіхи у вирощенні високих урожаїв, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани».
У Волиця-Польовій народився і виріс Герой Соціалістичної Праці, бригадир ліспромгоспу Красноярського краю Анатолій Павлович Пасічник. Це його первинний молодіжний осередок села по комсомольській путівці рекомендував освоювати багатства Сибіру.
Багато вихідців із села стали заслуженими людьми. І.М.Суханюк, наприклад, очолював управління Міністерства культури України, П.П. Коб’юк, відомий хірург, працював в Індії, І.П. Петрук та К.О. Багнюк – вчені економісти. Майстром спорту, чемпіоном СРСР 1981 року з бігу на великі дистанції став В. Балашов.
Далеко за межами села й Теофіпольщини линула слава невтомних трударів, кавалерів орденів Трудового Червоного Прапора Я.М. Гноївського, Г.М. Окарського,Я.З Довгополюка, П.С.Поліщука, Д.О.Багнюка. Передовики виробництва Ф.А. Мартинюк, М.О. Поліщук, М.М. Кисіль за свою працю відзначені орденами «Знак Пошани», Трудової Слави ІІ і ІІІ ст..
Вагомих господарських результатів було досягнуто колгоспом ім.Леніна, коли у 70-80 роках тут головував Петро Андрійович Кравчук. Він багато уваги приділяв не тільки виробництву, але й соціальному розвитку села. Зокрема, було побудовано будинок культури на 550 місць, шосейну дорогу, середню школу, санаторій-профілакторій, здійснено газифікацію. Стоїть серед поля село – красиве, як гай, квітуче й гомінке. І люди в ньому, як той цвіт весняний.
І ПОВАГА, І ШАНА ВЕЛИКА
Одна за одною до подвір’я Василя Одземи, що по вул.8 Березня, підкотило кілька легковиків. Разом із прибулими гостями, а це були Теофіпольський селищний голова Михайло Тененев, голова відокремленого під-розділу організації ветеранів України Теофіпольської територіальної громади Володимир Кобера, голова первинного ветеранського осередку Ніна Козак, сільський окружний староста Наталя Щеринська, керівник місцевого відділку ТОВ «Україна-2001» Микола Гуменюк. Святкову атмосферу доповнив і самодіяльний фольклорний гурт будинку культури у складі Лариси та Олександра Зиборевих, Людмили Цимбалюк. Тож ювіляр, аж затамував дух, слухаючи їх пісенний репертуар. Адже вони вітали його, рядового селянина-трудівника ще й на велике свято – святителя Василя Великого, яке співпадає в числі з його 95 зимою.
Лунали здравиці гостей. Вони засипали Василя Івановича квітами: яскравими хризантемами і гвоздиками, обдаровували гарними словами і щедрими подарунками. Дідусь не сподівався, що став відомим навіть у Києві. Бо від імені народного депутата України Олександра Гереги та генерального директора Теофіпольського хлібокомбінату «Добрий хліб», депутата обласної ради Віктора Лебединського, їх політичної партії «За конкретні справи» імениннику передали набір солодощів. Зроблено було і фотосесію. Окремий знімок – сімейний, з донькою Раїсою та внучкою Каріною із Запоріжжя.
Мав і телефонні розмови. Почув теплі вітальні слова від доньок Валентини та Тамари, які проживають у Запоріжжі. Вибачилися перед татусем, що не змогли через зайнятість бути разом за святковим столом. Тож поо-біцяли на зустріч весняної пори. Тішиться іменинник, адже має двох онуків та носить ймення прадідуся.
А вечірньої пори до оселі ювіляра посходилися сусіди, довгожителі села. У просторій кімнаті- залі линули веселі пісні, вигравали музики. Ця значуща подія для Василя Івановича, як і села, в цілому, стала символом поваги до пережитого. Адже життєвий шлях людини-трударя став живою історією Волиці-Польової.
Андрій Рудюк