Погода

Фініш, якого не обминути

По своїй професії Він багато бачив таких фінішів. Як сторонніх людей, своїх пацієнтів, так і своїх близьких, і рідних. Рятував, як тільки міг. Як тільки знав. І боляче переносив своє безсилля, той останній фінішний стрибок, до якого життя веде кожного рожденного.
Дуже добре розумів, що і його життєва скрижаль – ось. Уже. Рукою подати. Все ближче і ближче. Але не признавався ні рідним, ні тим більш сам собі. Не хотів вірити. Не мав права. Бо на нього чекали, там, у приймальному кабінеті, хворі пацієнти. Які вірили йому і знали – Він допоможе. Не мав права, бо підростають онуки, яких Він любив божественно! Не мав ... Але сонце сходило і заходило. Час біг невпинно. Беззуба хвороба вщент з’їла мускулисте, порівняно молоде тіло. І Він зрозумів. Все. Впевнено продиктував останній рецепт.


– Пиши, бо я вже не напишу.
Гірко, але щиро всміхнувся внучаткам. І скотилася велика, самотня, солона сльоза. Впала на худу, немічну руку і застигла. Сумним, глибоким і таким ніжним, прощальним поглядом свідомого болю вічної розлуки, провів по дружині, дітях. Махнув рукою. Стомлено, спокійно і обережно повернувся до стіни. Опустив важкі повіки... Все стихло. Зупинилось.
А на другому кінці коридора, навпроти його приймального кабінету, почувся розпачливий, наполегливий, впевнений дитячий крик. Хтось став на свою стартову лінію.
Галина Журба