Надрукувати
Категорія: № 51 від 16.12.2021 року
Перегляди: 345

Завжди радію, коли мої земляки, які народилися та виросли у селах нашого квітучого Теофіпольського краю, реалізують здобуту вищу освіту, свої таланти у столиці чи великих містах. Коли досягають чогось вищого, стають відомими, стають визнаними професіоналами, але при цьому залишаються простими та доброзичливими людьми, ніколи не забувають про свою малу Батьківщину, гордяться тим, що тут побачили білий світ, знайшли свою стежку у житті. 

Троянди й виноград


Дарини Кравчук

Тож розмовляємо з Дариною Кравчук, адвокатом, директором юридичної компанії «КДВ», доктором філософії в галузі права, авторкою збірки поезій «Душі як діти» про красиве та корисне, про троянди й виноград, як у вічній поезії Максима Рильського. Бо ж народилася ця молода, талановита, обдарована людина у Волиці, в родині знаного аграрія, директора СТОВ «Волиця», народного депутата України VI-VII скликань Василя Петровича Кравчука та педагога Діни Іванівни Кравчук, непересічних особистостей, великих патріотів рідної Волиці, подільського села.
Відомо, що у шкільні роки ти відзначалася талановитістю, обдарованістю, адже була прекрасною ведучою, чудово декламувала поеми Шевченка, Ліни Костенко. Як прийшло бажання здобути правову освіту, стати правником, адвокатом? Які чинники вплинули на твій вибір?
Бажання стати правником не було раптовим, адже тяга до права була у мене з дитинства.

Я дуже добре пам’ятаю, що в нашому домі завжди поважне місце займала Конституція України, вона стояла першою на поличках з книгами. Десь в 5-му чи 6-му класі моя рука потягнулась до неї і я з захопленням читала статтю за статтею, запам’ятовувала і розмірковувала над змістом. Потім для мене надзвичайно цікавими стали уроки правознавства в 9-му класі. Я з цікавістю слухала кожну тему і при будь-якій нагоді купувала додому книги про право. Цей неабиякий інтерес став поштовхом для подальшого навчального шляху, тому після 9-го класу я стала школяркою Хмельницького спеціалізованого ліцею-інтернату з поглибленим вивченням в галузі наук, де й почала більш глибоке вивчення правознавства. Потім навчальний шлях продовжила в стінах юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де спочатку здобула ступінь магістра, а потім захистила дисертацію. Можу сказати, що й зараз я продовжую вивчати право. Мені цікаво черпати іноземний досвід, хочеться удосконалювати свої знання і вміння: два роки тому я пройшла неймовірно цікавий освітній курс в Німеччині, де навчалася договірному праву. Нещодавно відвідала Об’днані Ара-бські Емірати, де вивчала роботу судової системи: дуже цікавим став досвід електронного обігу документів в судовому процесі. Коли на жодному етапі судового розгляду не використовують папір, це, безумовно, забезпечує швидший розгляд справи. Коли ти бачиш, як працюють суди в інших країнах, хочеться переймати цей досвід для української судової системи.
Належати до адвокатури, правового інституту демократичної держави, стояти на варті прав та свобод громадян – це просто професійна ді-яльність чи смисл життя? На думку адвоката Дарини Кравчук - чи може проста людина добитися справедливості у суді?
Після вашого запитання, я згадала вислів Конфуція, який є одним з моїх улюблених: «Оберіть собі роботу до душі, і вам не доведеться працювати жодного дня у своєму житті». Однозначно, адвокатура для мене – це не просто робота, я повністю проживаю кожну справу, постійно думаю над стратегією судового процесу. Кожна справа для мене – це людська доля і потрібно докласти максимум зусиль аби допомогти. Я часто порівнюю свою професію з професією лікаря, оскільки в нас теж немає чіткого робочого графіку і потрібно бути завжди на зв’язку, бо твоя допомога може знадобитись в будь-який момент. Дуже приємно, що плідна праця не залишається без винагород і в 2020-му році я увійшла в ТОП 5 адвокатів України з сімейного права, в 2021-му - в ТОП 5 адвокатів України з цивільного права за версією Асоціації Адвокатів України. Це надихає і дає нові поштовхи до праці та розвитку.
Щодо питання про справедливість у суді, скажу так: я інколи бачу зневірені очі клієнтів перед початком судового процесу, тому що, на жаль, існують певні стереотипи щодо незалежності судів. Я ствердно хочу сказати, що закон працює і дає механізми кожному для захисту порушеного права. Найголовніше, щоб людина вчасно звернулась за правовою допомогою, тоді є можливість якісно зібрати доказову базу і надати кваліфіковану допомогу.
Знаєте, що є найвищою винагородою для мене? Це очі клієнта, коли перемагає закон та справедливість, коли вдається здобути перемогу в важливому питанні його життя. Коли вийшовши з судової зали, людина обіймає тебе і дякує. Це безцінно. Заради таких моментів я готова працювати, не покладаючи рук.
Жити у Києві, бути у вирі столичних подій, культурного життя – та що для тебе значить рідна Волиця, село, у якому сформувався твій світогляд, моральні цінності?
Що для людини може значити її дім? Це моя душа, моє серце. Тут живуть мої батьки. Кожного разу повертаюсь додому з великою радістю. До того ж, я завжди брала активну участь в житті школи та села. Тому, мені дуже подобається те, що в Волиці кожна людина рідна тобі, бо з багатьма тісно пов’язаний певний життєвий період: вихователі з дитячого садочка, вчителі, однокласники, учасники аматорського колективу, з яким ми кожного року їздили щедрувати.
Волиця – це велика, гарна родина. Я дуже люблю своїх вчителів та наставників. Великим щастям стала для мене презентація моєї першої збірки поезій «Душі як діти» в рідному селі. Коли серед слухачів своєї поезії я бачила першу вчительку Ганну Петрівну Гуральник, улюбленого класного керівника Галину Леонідівну Кисіль. Такі моменти дають енергію та сили йти далі, досягати, творити, мріяти.
Що у твоєму житті значить поезія? Про що мріє Дарина Кравчук?
Почну з того, що я дуже люблю книгу. Для мене час проведений наодинці з книгою – це свято. До поезії, звісно, моя любов ще більша, цьому я завдячую своїй мамі Діні Іванівні, бо саме вона вчила мене читати, декламувати та писати вірші. До речі, знову ж таки, ця любов почалась на просторах рідної Теофіпольщини, коли зі сцени я читала «Марусю Чурай» Ліни Костенко чи «Катерину» Тараса Шевченка. З того часу пройшло майже 15 років, а ще багато хто з теплом та захопленням пригадує цей досвід…
Протягом цих років я постійно писала вірші, це була моя віддушина. Коли поезій назбиралось багато, я наважилась на книгу – збірку поезій «Душі як діти». Ця книга повертає в дитинство, дає можливість зустрітися з давно забутими мріями, ще раз пережити перше кохання, а також сказати найголовніше тим, хто вже давно живе на Небесах.
Оскільки, ця книга народилась тільки в цьому році, то можна сміливо сказати, що мій поетичний шлях тільки розпочинається, але мені дуже приємно, що моя поезія знаходить відклик в душах і серцях читачів. Нещодавно я мала честь бути запрошеною на прекрасний фестиваль «Палієва осінь» в місто Фастів Київської області, де організаторам вдалось зібрати сучасників української прози та поезії. 
Я вдячна долі, що маю змогу бути учасником таких заходів, тому що, складно підібрати слова, щоб описати ту емоцію, коли зал полонила абсолютна тиша в момент, як на сцені золотий письменник України Василь Шкляр читав уривок з «Чорного ворона»: Тож я прийшов до сліпої Євдосі, котра вміла забрати біль із людського тіла, вміла навіть зцілити душу, прийшов і сказав: «Забери у мене Євдосю, дві штуки нетребні, вийми їх з моєї душі, аби й знаку не зосталося». - «Які такі штуки нетребні?» -тихо всміхнулася невидющими очима Євдося, як усміхаються сліпі. «Страх і жаль, - сказав я. - Вийми з мене насамперед страх, тоді жаль»..
Довго аплодували люди, в очах яких були сльози гордості, любові і шани…. Уявляєте, які це цінні моменти для мене: мати змогу читати зі сцени свою поезію, після батька українського бестселера: - Господи, здрастуй!… - Їй 25… -Десь на краю світу, там де останній клаптик сухої землі…. - Привіт, Дідусю…..
В такі хвилини серце переповнює любов до українського слова, до української історії! 


Щодо мрій – їх багато, але про мрії не прийнято говорити, над ними треба працювати. Єдине, що можу сказати, що я дуже хочу аби такі заходи відбувалися й на просторах рідної Теофіпольщини, щоб кожен мав змогу відчути такі ж емоції і доторкнутись серцем до українського слова. Також я мрію, щоб в нас, в Теофіполі з’явилась книгарня, щоб кожен житель міг прийти в затишне місце, ознайомитись з новинками української літератури та обрати собі якусь близьку до душі книгу. Мені хочеться аби кожен відчув, що читати – це не лише модно, це просто потреба душі.
Насамкінець, я дякую вам за це інтерв’ю. Бажаю вам цікавих матеріалів та вдячних читачів. Також принагідно хочу привітати усіх з Днем святого Миколая, з прийдешнім Новим роком та Різдвом Христовим! Нехай в кожній домівці панує мир, щастя та затишок! Здоров’я та здійснення мрій! Нехай Україну береже Бог!
Щиро бажаю тобі, Дарино, аби ти завжди була вірною принципам, які вже означила у своєму молодому житті - досягати, творити, мріяти. Аби все тобі вдавалося у Києві, та Волиця завжди залишалася для тебе рідною домівкою.
Розмовляла
Галина Тебенько