Погода

17 жовтня Зінаїда Василівна Васильчук з Новоставець відзначить своє 80-річчя. Берегиня великого роду, невтомна трудівниця, має світлий розум та добру пам’ять. Бо ж довелося її пережити і роки воєнного лихоліття, і голод, і холод, і нестатки та злидні. Та зберегла світлу душу, завжди була доброзичливою, милосердною, любила життя, вірила, сподівалася на краще. 

Пролетіли роки

- Було нас в мами й тата четверо дівчат,- розказує, - жили ми тоді в Кривовільці, мама робили на фермі, а тато був ветеринарним лікарем. Ясно, що якось з татом було трохи легше, а як забрали його весною 44 –ого на війну… Забили його невдовзі під Києвом, як було, ніхто не знає, німців же там вже не було. Похоронений у братській могилі на Лук’янівському цвинтарі. Зосталися мама молодою вдовою, як було тяжко, їсти не було нічого, не було у що вдягнутися. Та жили ми дружно, мусили все пережити. Було мені 13 років, як пішла в колгосп на свиноферму, далі допомагала мамі на фермі. Хай ніхто не зазнає, як треба було наробитися, недоспати, недоїсти! Як вже було мені 18 років, вербували молодих дівчат та хлопців на розбудову Донбасу. Поїхала і я. Та й там не було з медом, треба було робити на рудниках.


Та не судилося Зіні прожити життя далеко від дому. Померла її старша сестра Леоніда, зосталися двоє дівчаток, Людмилі було 4 рочки, а Неонілі – рік та сім місяців. Зважилася, вийшла заміж за швагра Михайла Васильчука, треба було раду давати племінницям, рідна ж кров. Так з’явилася у неї сім’я, дівчат вважала своїми рідними, чоловік був добрим, роботящим. Та була одна біда – заглядав у чарку. Бо ж працював шахтарем на Донбасі, сталася на шахті аварія, присипало його, отримав травми та інвалідність. Запивав своє горе, ще ж мучила його епілепсія. Мусила Зіна все витримати. Народилися у них спільні діти Андрій та Оксана, турбот вистачало, родина ж велика, а ще городи, хлів, робота.
- А без роботи як було прожити, - продовжує, - тоді всі робили, хоч і діти маленькі були. Років з 15 я була завгоспом у нашій Новоставецькій школі, робила і санітаркою в пологовому відділенні районної лікарні, була і ланковою в колгоспі «Труд». Скрізь треба було встигати, всьому давати лад. Слава Богу, виросли в нас хороші діти, знайшли свою стежку в житті. Найстарша Людмила жила в Луганській області, в Красному Лучі, працювала кранівнком висотного крану на будівництві, тепер живе в Одесі з сином,там купив квартиру. Неоніла та Андрій живуть в Росії, в Тольятті. Неоніла працювала коком на кораблі далекого плавання, Андрій – будівельник. Перше вони щороку приїздили додому, а ми їздили до них, може, таки воно якось наладиться. Не може ж так бути вічно. А Оксана придалася до діда Василя, стала ветеринарним лікарем, завідує Теофіпольською дільницею районної державної лікарні ветеринарної медицини. Маю я шість внуків та п’ятеро правнуків. За всіх переживаю, прошу Бога, аби послав їм добре здоров’я та Боже благословення, послав щасливу долю.
Живе тепер Зінаїда Василівна у Новоставцях в сім’ї найменшої дочки Оксани. Чоловіка вже нема 23 роки, треба було її все пережити. Не сидить і хвилинки, і наварить, і посуд помиє, і город догляне. Яка ж то поміч Оксані! І в квітнику порається, бо дуже квіти любить, а найбільше – чорнобривці та настурцію. А зимою вишиває рушники, серветки, повишивала рушники внукам та правнукам. Шкарпетки всім в’яже на шпицях, в’яже і гачком.
- Яке щастя, - каже Оксана Михайлівна, - що в нас є ще мама, вона ж наша перша порадниця, вона для нас найдорожча, найрідніша, голубка наша сизокрила. Аби жила вона ще довго-довго, раділа білому світу, а ми для неї все зробимо, аби чути її голос, аби бачити її ясні очі, аби просто знати, що вона в нас є і ми коло неї – ще діти.
Галина Тебенько