Живи, рідна газето!

Перед самим 14 червнем зателефонувала мені наша дорога краянка, активна дописувачка в газету, відома вже не тільки на нашій рідній Теофіпольщині Галина Фесун (Журба). Як завжди гарно поговорили, дещо нового прочитала і порадувала, а то й не знав би: 14 червня високий, 90- літній ювілей газети «Життя Теофіпольщини»!
Шановна дорога редакціє! Я не встиг вчасно привітати вас із ним, отож роблю це зараз, адже це свято не одного дня. Сердечно вітаю весь ваш колектив, вдячних читачів, усіх творців газети із високим ювілеєм!
Ви – молодці! Ви врятували газету: вона стала вашою прийомною дочкою, ви охрестили її, дали нове ім’я – «Життя Теофіпольщини», знявши з неї той нашильник з кремлівською «Червоною зіркою». Ви вдихнули в неї дійсно якісно нове життя. І вона ожила, стала живою!

І я з такою розмовляю , переписуюсь, що роблю і зараз: рідна, дуже близька нам, вдячним читачам, ти стала народною, тебе читають майже в кожній хаті нашого рідного краю.
Широкої вільної спокійної творчої дороги тобі, наша успішна незалежна, дорога нам, читачам, помолоділа 90-літня ювілярко!
Зупинишся через 10 років на короткий перепочинок, відсвяткуєш свій кругленький 100-літній ювілей – і далі в щасливу дорогу з добрими вістями до своїх вдячних читачів!
Володимир Блюсюк

А тепер трохи
поговоримо…
Коли я ще відвідував свій рідний Святець( була відносно здорова, не скрипіла моя ходова частина), я постійно перечитував ваші газети, збережені на моє прохання родиною для мене. Дивлюсь – світлина моєї братової з правнуком. Читаю: «Наворожила правду ворожка», написала Галина Тебенько. А тож розповідь про мого старшого брата, потрощеного каліку Другої Світової війни, якого врятувала, пожаліла своя сердечна святецька дівчина, на 8 років молодша від нього, вдихнула в нього віру в життя. Побрались, народили і виростили три гарних синочки.
Хто ж така жіночка, що так гарно написала, запитав своїх рідних. Відповіли. Тоді написав свій спогад про повернення брата з війни під заголовком «Воскреслий із мертвих» і ваша газета надрукувала його.
І ото після того я відчув потребу, радість писати. Як мені захотілося побачити вас, подякувати вам, дорогенька Галино Володимирівно! І я мав таке щастя побувати у вашому кабінеті, відчув душу відкритої романтичної щирої україночки!
О, наша теперішня жива газето «Життя Теофіпольшини»! Розмовляю з тобою дійсно, як з живою. За роки незалежності ти вільно дихаєш, дуже помолоділа, вільно пишеш вільним Словом Правди!
Ти втішилась: до тебе прийшло само і Слово Боже, яке ще перед Томосом промовляв рідною мовою ( ти все записувала і пишеш далі) благочинний УПЦ КП митрофорний протоієрей отець Василь Крисак.
Тішаться краяни-читачі, тішусь і я в тому Львові(?!); люблять тебе, свою рідну районку, як гордо, любовно вимовляють вони. Ти розбудила в них приспаний, а точніше прибитий минулою душною кадебістською епохою талант; ти навчила їх писати, ти відкрила ті народні таланти, друкуєш щиро, від душі написане ними – і повна Свобода Слова!
Як розкрився вроджений талант вже згаданої мною Галини Василівни Фесун (Журби), з якою якраз і познайомила мене ти, наша духовна скарбничка, через надруковану новелу «Батьківська хата». А тепер її першу книжечку «Татова хата» вже читають в Україні і першими прочитали мої друзі-побратими в Львівській Спілці художників України.
Знаю, які таланти є в патріотичному селі Великий Лазучин, побував там разом з глибоко шанованою в нашому краї Вірою Володимирівною Шуляк.
Кожний раз, регулярно отримуючи від Галини Володимирівни пакети з примірниками газет, за що я її дуже вдячний, в яких є написане мною, я з радістю відкриваю його, розгортаю газети – і на мене вже дивиться відкритими очима головна літера імені газети «Ж» з її сестричками і чую, але дуже тихо : « То я, «Життя Теофіпольщини», надрукувала і твій допис!»
З великим задоволення кожний раз читаю тебе, газето. Часто згадую дуже влучну назву статті Аркадія Медвідя, корисної для наївних, ошуканих, обманутих виборців, надруковану ще в минулу виборчу компанію «Не нашкодь собі і Україні». Прекрасно сказано! Я часто без дозволу автора користуюсь цими словами(вибачте, пане Аркадію). От би до таких переконливих порад прислухались малороси, новороси, прихильники «русского міра»!
Дуже талановито пише і багато наша глибоко шанована енергійна, вірна своєму журналістському ремеслу,Галина Володимирівна, твоя, Газето, віддана очільниця.
А якими ясними, грамотними стають наші дописи, які уважно поправить, «зачеше» Лідія Миколаївна. Ми дуже вдячні їй.
Гарно пише А.Джус (виявляється, це псевдонім редактора).
Кожний раз на наші християнські свята друкується в газеті отець Василь Крисак. Повторю: «Соборувалися, молилися за мир, за Україну» ( 6 квітня 2017 р), де прозвучали ось ті крилаті святі його слова від нашої рідної православної церкви: «Ми щиро молимось за мир, за найкращу на світі Україну. Бо нам потрібний мир у перемозі!». Так через нашу газету звертається Церква до всіх своїх краян Теофіпольшини.
Сердечно дякую і я тобі, дуже дорога мені ось тут, у Львові, газето з мого рідного краю. Ти вже надрукувала 30(!) моїх дописів. Також маю маленький ювілей. З твоєю допомогою я вільно, без оглядки, розмовляю з нашими краянами, з своїми односельцями, бо дехто з них допікає мені і досі за ту «стрілянину їм в спину» з того «бандерстана», з того Львова. Я недавно писав про те, долучивши «Сповідь» кагебіста.
Я щасливий! Виявляється в свої високі 84(!) я ще потрібний людям… І те щастя я відчуваю на дотик, воно зі мною, в моїх руках, в газетах моєї рідної Теофіпольщини! І мені тепло на душі.
Сьогодні понеділок, 14 червня. Починаю писати і своє вітальне послання з нагоди того високого 90-літнього ювілею газети. Уявляю, як в ті хвилини, що пишу, урочисто проходить це Свято, скільки гостей прийшло, приїхало на нього, які вітання, які спогади про пройдений дуже важкий « Ленінський шлях», «Червоної зірки».
Ох ті давні-предавні жахливі 30-40роки ХХ ст.,коли народилась газета нашого району «Ленінський шлях», бо в нас, в Україні, не було ще українських шляхів розвитку(?!). А яким колючим, тернистим, чужинським був той «світлий» шлях для українців. Пройдемось ним…
Розстріляний цвіт української нації – інтелігенція, священики; викорчувано українського господаря на його рідній землі – куркулів; Голодомор накрив українське село – помста за непослух селянина йти в загальну конюшню; розстріляні «вороги народу», більшовицька орда розправилась з «українськими буржуазними націоналістами».
А далі впали вниз хрести з храмів, церков України, горіли ікони, іконостаси, падали стіни, пилюка закрила сонце,тріщали в могилах кістки предків, стогнала земля. Впав храм в Теофіполі, церква в моєму Святці. Так безбожники частково розправились з «опіумом народу» і прочистили, проклали собі «ленінський шлях» до «світлого майбутнього» – комунізму.
Можна собі тільки уявити, як під катком більшовицької цензури писалось невільниці «Ленінський шлях», як вона мусила вихваляти ту мерзоту - «ум, честь і совість» їхньої епохи.
А далі – війна, перерва. Після війни відродженій газеті причепили етикетку з новим іменем «Червона зірка» і зразу вже мусила картати інших «українських буржуазних націоналістів» - «нацистів-фашистів-бандерівців», які стріляли нам в спину».
І було про що писати вже з приємністю, коли люди вийшли в поле, ожила земля, почалось об’єднання довоєнних колгоспів, розпочались новобудови в районі: Теофіпольський хлібокомбінат видав першу продукцію, за ним – сирзавод, який згодом виріс у потужний молокопереробний гігант і т.д. У моєму рідному Святці побудували Будинок культури( але чомусь на місці зруйнованої безбожниками церкви), адмінбудинок, гарну школу, дитячий садок.
Так, то був ренесанс, відродження села, був час успіхів, часом невдач, але то була пора напруженої праці патріотів рідної Теофіпольщини. Було про що писати.
Йшли роки, а кінця - краю тому шляху до «світлого майбутнього» ніяк не було видно. Всю пресу, радіо, телебачення забили безкінечні «рятівні» пленуми ЦК партії, обкомів, райкомів, якісь трудові вахти на честь Великого Жовтня, то назустріч якомусь з’їзду партії. Ото було про що писати!
А тут ще українці повинні були, виявляється, віддати якийсь «інтернаціональний борг»(?) Афганістану. І віддали 2378 синів України за чиїсь імперські інтереси. Десь появились свіженькі «українські буржуазні націоналісти»- дисиденти 60-десятники… В Сибір їх! Там вже Василя Стуса, поета та патріота замордували кагебісти в кашкетах з кремлівськими червоними зірками.
А тут ще якийсь «бандерівець» з тої Западної живцем спалив себе біля могили Тараса Шевченка: пекельним живим смолоскипом висловив рішучий протест проти знущань, наруги над українською мовою, яку московським язиком з матюками витіснили з міст, а в села запустили двоєдушну принизливу какаразніцу(?!).
Набридло газетам брехати і про той світлий «ленінський шлях» до комунізму, по якому, спотикаючись рвонули, але ніяк не вдалось навіть наблизитись до тої буржуазної Америки, не то що догнати, тим більше перегнати.
Так що разом з іншими газетами мала про що писати і наша районна «Червона Зірка». Дуже вже багато всяких справ накопичилось в Союзі, який колись « навеки сплотила великая Русь» по «волі народів». (Гімн СССР). Яка брехня! Яка воля ?! Де те «навєкі» ?! А яке в Радянському Союзі ти щастя знайшла, Україно? (Гімн УРСР). Яка брехня! Були тюрми, соловецькі камери смертників, Голодомор, розстріли, Сибір!..
Рухнув той «нерушимий Союз», «імперія зла».
Впали на Україні кремлівські червоні зірки. Скинула колишній нашильник з тою зіркою і наша газета «Червона зірка». 30 років наша незалежна Україна живе під своїм жовто-блакитним Прапором кольору неба і золотоколосся своїх родючих нив під Тризубом Володимира Великого!
Маємо вже вільну, свою, живу, народну, незалежну газету «Життя Теофіпольщини». Ось і доручимо її спитати теперішню владу: де те покращення життя вже сьогодні, особливо в селах? Що натворили з районами? Ще землю хочете продати? Не скальте зуби на мову України!!! Ганьба!!!

Р.S
Заробив…
Дуже з піднесенням, з пафосом сповістила газет «Червона Зірка» «радісну» новину для моїх односельців в лютому 1959 року, яку привезли партійні козачки із Святця з самого Києва: «Для увічнення пам’яті партійного і державного діяча Д.З Мануїльського (правої руки тирана Сталіна –Б.В.) указом Президії Верховної Ради УРСР село Святець, де він народився,(?) перейменувати у село Мануїльське».
Обуренню мешканців села не було меж!( Я добре це пам’ятаю). І та ганьба проіснувала аж 32 роки!
Але я, студент-архітектор 5-го курсу, на літніх канікулах на тому гарно заробив: по завданню шанованого голови колгоспу «Більшовик», світлої пам’яті Віталія Івановича Тритька, для його кабінету, я на великому аркуші паперу м’яким олівцем «Архітектор» з малої світлини Дмитра Захаровича намалював його портрет. Дуже всі хвалили, взяли в рамку за скло.
І мені, студенту, щедра винагорода: колгоспна бідна каса виплатила мені моїх дві підвищені стипендії. Загорнувши солідний гонорар в газету «Червона зірка», я, радий пригнав додому, виклав все на стіл, похвалився мамі, брату-каліці. Мама чомусь заплакали, а брат однією руко з палкою мовчки обняв мене і головою притулився до моєї…
Цього разу, коли я повертався в Львів на навчання, він вже не давав мені на дорогу свої рублі каліки, просочені кров’ю, що сочилася з гноєм із ран, звідки ще довго вилазили дрібні осколки… Навпаки: я вже залишив їм на сіль, сірники і мило. А собі мав на папір, олівці, акварель, купив теплі черевики на зиму, в нашій студентській їдальні міг вже взяти дві котлетки – трохи ситніше було.
Але тоді про сльози мами, про те все, що ось написав зараз , якби навіть я просив, - «Червона зірка» не надрукувала б. А ось ваша, наша вільна «Життя Теофіпольщини» аж тепер, через 62 роки (!) думаю, надрукує – то мені серце підказало, а душа продиктувала…
Володимир Блюсюк,
архітектор. Львів.
Червень 2021