Ох  та «стрілянина нам в спину»…

Після мого вступного слова ви, дороги мої краяни, дорогі мої односельці, прочитаєте «Спо-відь» кагебіста, дуже актуальну і сьогодні, і на майбутнє. Думаю… не в одній українській праведній душі, яка заблукала в тій антиукраїнській каламуті; не в одного із прихильників» русского міра» скресне крига і з їх холодного серця – українська Правда розтопить її.
В одній із статей – «Тернистий шлях пройшла ти, Україно!», надрукованій в нашій газеті (№ 67-68 24 серпня 2017 р. говорилося, як за вказівкою з Кремля в 1945 році енкаведистами було секретно організовано 156 спецгруп у складі 1793 провокаторів, переодягнених у форму вояків УПА, які чинили масові тортури, насильства, грабежі серед мирного населення не тільки в Західній Україні, - і все списувалось на «бандерівців» (вояків УПА).
Та правда була взята із розсекречених СБУ (під керівництвом В.Наливайченка) архівних секретних кадебістських документів. Ось хто вони, ті кляті «бандерівці», - кремлівські кагебістські провокаційні банди нелюдів-головорізів.

Думав я: ось прочитають люди і задумаються: де ж правда? Та де! Побиті студенти на Майдані, розстріляні Герої Небесної Сотні на Майдані, почалась та клята путінсько-ординська- бандитська війна, - і знову завелась та протерта до дірок кремлівська платівка: «бандеровци наступают», «фашизм не пройдьот», «націсти» і т.д.
Приїжджаю в рідний Святець і отримую: «Вони стріляли нам в спину, а ти, Володька, захищаєш їх - бо живеш серед них!». А мені клубок підпер під пересохле горло: тож мій тато в 1918-1920 роках воював з російською біль-шовицькою навалою, захищаючи свою проголошену Українську Народну Республіку, за що в січні 1938 року московські кати всадили холодний свинець в його гаряче любляче серце.
Сьогодні – 29 січня, День пам’яті Героїв Крут: в тому ж 1918 р. 600 молодих хлоп’ят-ліцеїстів, учнів загинули в боротьбі з 4-тисячною армією Муравйова, посланого Леніним, залишилось в живих 28 юнаків – всіх розстріляли (наймолодшому було всього 16 років).
А як самовіддано боролись за Волю України , в яких важких умовах відчайдушні безстрашні хлопці УПА !
І зараз на своїй рідній землі – на українському Донбасі кладуть голови сини України за свою рідну землю, за Волю на ній…
Хто ж там стріляє, вбиває українців? Хто ж то по всій Україні розкидає донецько - луганського, закарпатського сепаратизму?!
Ох та какаразніца (?!). Ох ті два, штучно приварені один до одного, різні язики: один – з мовою, а другий – язик «русского языка». І дивуєшся: як той язик, що з мовою, сам, добровільно, демонстративно, категорично зрікся своєї рідної мови, мови Батька нашої великої європейської нації Тараса Шевченка, промінявши її на матюковий язик агресора окупанта?! І вже разом в одній 5-ій колоні Кремля в Україні – як вони ненавидять, ображають патріотичну українську Галичину, її українську столицю Львів, а національно свідомих українців обзивають фашистами, бандерівцями, нацистами.
А як з піною в роті вони верещать, роздираючи Україну: «Нам нада сшівать нашу страну!!! Чуєте?- сшівать якусь їхню страну на території нашої України (?!). А яке ж буде ім’я тої страни? Малоросія чи Новоросія?
Та не потрібні їм ні російські красниє ніті, ні, тим більше, українські червоні нитки, якими в епоху «ума, честі і совісті» пронизувалось все, але дуже скоро рвалось, - вони відкрито на своїй «Опозиційній платформі» за смерть вільної України катаються в Москву, прямо в Кремль до Путіна за путами(!)( яка гармонія тих двох слів), щоб вже надійно, вже так, як удав, скрутивши свою жертву - непокірну Україну, вичавити з неї всі українські соки, видушити Козацький Український Дух(?!).
Не вийде, запроданці-мерзотники! Попри всі ваші атаки, провокації, політичний бардак, накручену братовбивчу лють – наш Український Час настав!
Ми пам’ятаємо нашу героїчно-трагічну історію, наших Героїв, Борців за волю України всіх поколінь! І ось зараз не пасинки, а кращі сини України боронять нашу рідну землю від вікового нашого окупанта і його лакеїв – зрадників. Є в нас і дочки України, такі, як Маруся Звіробій, Софія Федина, яких боїться Зелений президент, його зелена влада., сичать і «сшіватєлі своєй страни» (?!).
«Любов до Бога і Батьківщини – це дві найбільші любові кожної благородної душі» - Римський Папа Пій ХІІ.
Такими є національно свідомі українці.
«Поміж усіх народів
Я вибрав свій народ,
Я матір попросив:
Ось тут мене вроди!
Микола Петренко
«Не так страшні московські воши, як українські гниди!»
(Симон Петлюра)
Такими є гниди 5-ої колони Москви в Україні, зрадники. Такий покидьок, раб Москви, ніколи не обніме українця - патріота з окопів на Донбасі, такий зрадить свою маму, свого батька.
Люди добрі, дорогі мої краяни, дорогі мої односельці, звертаюся до вас, особливо до наївних прихильників войовничого руйнівного агресивного» русского міра» : важко працюючи, так любовно доглядаючи свою рідну землю в таких складних умовах, - таки знаходьте хвилини вільного часу і читайте, цікавтесь, вчіться, адже вже вискочила на волю, суворо заборонена колись (і в далекі Царські часи, і в епоху панівного мороку «розквітлого соціалізма») наша Українська Правда, прикладайте її до голови – видужуйте. Історична правда якраз і вчить тих, хто хоче і вміє вчитися(!)…
« У мене правда власна, не чужа,
І я її сприймаю як погорду!
Сам Бог вкладе до рук моїх ножа,
Щоб прохромити ним вороже горло!».
Читайте ту страшну «Сповідь»…
Володимир Блюсюк,
архітектор
Січень 2021 року. м.Львів

СПОВІДЬ

На ім’я голови сільської ради села N, Заліщицького району із Cхідної України прийшов лист такого змісту: «Я, колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944 -1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби через симпатію до совєтської влади, і ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив ті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було. Часто у снах чую крик чотирьохрічного хлопчика: «Не бий мого татка!!!» Дитя вирвалося із рук нашого старшини, при цьому вкусило його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив ним об стінку головою..: Мізки із розбитої голови хлопчика бризнули по хаті, на нас, на наші руки, на обличчя. Я за той час, розстріляв двох сестричок 10-12 років. Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається... Батько й мати на колінах благали, щоб ми пощадили хоча б дітей і теж не розуміли за що їм така кара, просили: «Хлопці схаменіться, ми ж ні в чому не винні.,.» (Вони думали, що ми бандерівці). А ми звинувачували у тому, що їх два старших сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось йти на війну чи ні. Таких випадків було багато, але мені запам’ятався особливо оцей. Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!!!», зойки нещасних сестричок та їх батьків, останнім часом переслідують мене в день і вночі. Пішов я до церкви і висповідався... Старенький священик зблідлими устами, прошепотів:«Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся, і що тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я, як священик, можу дати тобі розрішення... І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та й ще під чужу марку».
Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи - надія тільки на Бога... Адже йшов я убивати людей не сам від себе... Це вони, наші командири-чекісти змушували нас... Завжди коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували : «Хотітє бить чістенькімі?!! Растреляєм саміх, как собак!!!» Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики. Але, коли через якийсь час, наш старшина по необережності, сам у себе вистрілив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись і неначе проговорили: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика...» Хоч у самих теж руки були в крові... Розкажіть, пане голова, усім у селі про мого листа... Хай знають люди, хто справді знищив їх сусідів... Не бандерівці, ні!! Це ми - чекісти, так криваво провокували ваших людей... А винна тому сатанинська, кривава, совітська влада.
Р.S. І треба ж, головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 року на фронт, батьків яких, сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами у березні 1945 року.
Ридав, читаючи листа голова і в розпуці бив кулаками об стіл... В неділю пішов, до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що на протязі багатьох років він і його родина носили у серці образу і гнів, що проклинали невинних, героїв-повстанців, які полягли у боротьбі за волю України. До смерті їх родини, як нарешті вияснилось, не мали вони жодного відношення. На сповіді ридали обидва: голова, і священик.
Розповідь тернополянина опрацював Левко Паращак
Лютий, 2005 р. Із книги Левка Паращака «З покоління незламних»