Надрукувати
Категорія: № 5 від 04.02.2021 року
Перегляди: 374

31 січня минуло 40 років, відколи Леонід Остапович Стецюк обійняв посаду керівника господарства у Гальчинцях. Сорок років напруженої , вкрай відповідальної праці, сорок років справжньої звитяги. Завжди було нелегко, та все Остапович здолав, все переміг. То ж публікуємо  його спогади та міркування.

Сорок років в строю

У 1975 році після закінчення Кам'янець-Подільського сільськогосподарського інституту я став працювати в районному управлінні сільського господарства агрономом відділу захисту рослин. Робота була цікава, адже хімічний захист набирав обертів. До керівників та спеціалістів господарств вже приходило розуміння, що без знищення бур'янів, шкідників і хвороб засобами хімзахисту високого урожаю не збереш.

За три роки я дослужився до начальника відділу. Ми займалися організацією хімзахисту, систематичним навчанням колгоспних спеціалістів, постачанням препаратів, техніки для захисту, організацією авіаобробок. До речі, використання авіації було за рахунок держави. Препарати для знищення колорадських жуків на городах селян надавалися безплатно.

Хочу зазначити, що головою колгоспу я став зовсім не випадково. Адже моя робота в управлінні вимагала серйозних специфічних знань, організаторських здібностей, вміння спілкуватися з людьми. Толерантність, коректність, принциповість, дипломатичність, ерудиція, вміння щось написати і бути оратором – без таких якостей кар'єрний ріст районного спеціаліста був неможливий. Тебе просто ніхто б не помітив. Мабуть, через те я і потрапив в поле зору голови райвиконкому Володимир Даниловича Каштана.

Господарською діяльністю в районі фактично керував він. 1980 рік в регіоні був дуже важким. Осіння негода не дала можливості викопати і вивезти цукрові буряки, посіяти озимину, виорати поля. Хтось за це мав відповідати. Ключовою фігурою на селі був  голова колгоспу. Він і відповідав, хоч і не завжди був винен. Голову обирали на загальних зборах колгоспників.

Отож, 40 років тому, 31 січня 1981 року, Каштан і привіз мене на колгоспні збори в Гальчинці. Збори були цікаві, особливо процедура голосування. Мій попередник Василь Савович Герасим'юк подав заяву на звільнення. Це був хороший керівник, порядна людина, але, на жаль, обставини склалися не на його користь.

Володимир Данилович одразу почав рекламувати, як претендента на голову колгоспу. Щось розповідав, хвалив, і поставив мою кандидатуру на голосування. В залі стало тихо. Серце в мене зупинилося.

Із 400 чоловік руки підняли 10. Це були мої однокласники.

При цьому голосів ніхто не підраховував. Володимир Данилович в залу не дивився, привітав мене з обранням, потис руку і закрив збори. Такою тоді була колгоспна демократія. Сьогоді я бачу, що цьому є виправдання. Якби було десять кандидатів, як тепер, то на посаду потрапила б випадкова людина. Якби я не агітував за себе, розказував, що в Гальчинцях буде асфальтована дорога, газ, заводи, майстерні, склади, хати, школа, мене б засміяли і не обрали.

Детальне знайомство з господарством відбувалося протягом лютого. Це був просто жах. Внаслідок негоди поля залишилися неорані, , озимина – недосіяною, цукрові буряки на плантаціях не викопані, кіпці не вивезені. Кормів для худоби нема. Зернотоку нема. Складів нема. Тваринницькі приміщення напівзруйновані, тракторні стани розвалені, і, найбільша біда – до жодного з чотирьох сіл не було доріг.

На стабілізацію господарства в мене пішло два роки. На третій, 1983 рік, ситуація значно покращилася. Збільшилося виробництво молока, м'яса, зросли врожаї, почався рух уперед. Я наживав позитивний авторитет і в господарстві, і в районі. Про це можна розповідати довго, написати цілий роман, але, якщо коротко, то за десяток років вдалося побудувати до всіх чотирьох сіл асфальтну дорогу, перебудувати ферми і стани, зерносклади, зернотоки, все це заасфальтувати.  А ще змонтувати сучасну зерноочистку, провести в домівки селян газ, побудувати нову школу, десятки хат та квартир для колгоспників. На сьогодні все це збереглося і працює на користь жителів сільської громади.

На 1985 рік ми перевиконували всі державні плани, наростили десь в півтора рази виробництво і продаж сільськогосподарської продукції. В господарстві працювало 6-7 будівельних бригад, всі роботи були забезпечені цеглою, цементом, піском, лісом, бетоном, металом, трубами та всім іншим.

Сьогодні кажуть, що в Союзі на все був дефіцит. Неправда. В Союзі було все. Просто треба було рухатися і знаходити, де лежить. В нас працював асфальтний завод, бетонний цех. Навіть був свій ліс, 60 гектарів, але я в ньому не вирубав жодного дерева, ліс берегли. Карпати теж не рубали – комуняки не дозволяли. В СРСР було сотні місць, де був ліс. Уявіть собі, ми його брали навіть в Красноярську, Іркутську, це за тисячі кілометрів, це Сибір. Тільки рубай і вози. Рубали і в зонах затоплення для водойм гідроелектростанцій. За сам ліс не платили, платили за роботу і доставку. Вартість доставки із Красноярська в Гальчинці була 100 рублів за вагон – 70 кубічних метрів.

 За всіма успіхами стояв серйозний колектив і спеціалістів господарства. Ставши головою, я не звільнив жодного спеціаліста. Нікому не грубив, не підвищував голос, спокійно вчив і заставляв працювати. Люди завжди будуть робити те, що каже керівник. Але процесами і людьми треба управляти. Підлеглі повинні чітко знати твої плани і усвідомлювати свою роль для втілення їх в життя.

Навчити, а потім сформувати керівника і спеціаліста – це довгий і кропіткий процес, це роки. Але і це я робив. Та бачив, що з часом треба буде нових людей. На зоотехніків послали вчитися Василя Блажка, Любу Гуменюк, Володимира Волинця, на ветеринарного лікаря – Ігоря Яцишина, на інженерів – Віктора Бурлака та Миколу Леончука, на електриків – Олега Руденка  та Станіслава Стекезин, на електрика – Леоніда Суся. Вчили трактористів, шоферів, комбайнерів. Господарство розвивалося, і всім вистачало роботи. Добрим словом згадую свого беззмінного заступника Петра Терентійовича Рудківського. Принциповий, діловий, вимогливий. На роботі міг бути цілодобово. Такими ж були Володимир Андрієвський, Микола Бурлак, Петро Баюк, Василь Бурлак, Микола Леончук, Петро Блажко, Юрій Ковальчук, Іван Пілат, Ігор Яцишин та багато інших.

Я теж вчився у своїх колег-керівників інших господарств. А було в кого. В Поляховій – Бойцун, у Волиці – Кравчук, в Олійниках – Осецький, У Святці – Кушнір, в Карабіївці – Сапуга, в Новоставцях – Шуляк. Це були організатори найвищого рівня, по знаннях – академіки, інтелектуали. Між нами завжди була взаємовиручка та взаєморозуміння. На жаль, всі вони вже відійшли у вічність. Світла вам пам'ять, друзі.

Господарство завжди виконувало напружені плани продажу сільськогосподарської продукції і мало в резерві значні обігові кошти. Це дозволяло покращувати умови праці і життя. Не було такого випадку, щоб я не допоміг людині побудувати хату чи поремонтувати її, заасфальтувати подвір'я, провести газ. Люди попроводили в хати воду, поставили унітази, облаштували каналізацію. Все це робилося за кошти колгоспу  або зі значними знижками. Ми побудували десятки хат і квартир і роздали безплатно людям. Потреби колгоспників задовольнялися в першу чергу. Ліс, цегла, цемент, шифер, плитка та багато іншого було в господарстві і було в колгоспників. Так було далеко не в кожному господарстві.

Мій друг та соратник Василь Корнійович Шуляк говорив мені так, цитую дослівно: «Льоня, якщо в тебе хороший колгосп, а люди живуть в ньому в злиднях і ходять по яйця в болоті, то на хрена їм твій хороший колгосп!».

В наших колгоспників була одна з найвищих заробітних плат в районі. При моїй безпосередній участі і допомозі в Гальчинцях з'явилася середня школа. Ініціатором цього була невгамовна Лідія Кузьмівна Бурлак, організатор та вчитель від Бога. Школа стала однією з кращих в області. Хочу сказати кілька слів про життя школи в цей період. Харчування дітей – безкоштовно. І не таке,як сьогодні. Ніхто не обмежував дітей. М'ясо, молоко, сметана, масло, сири, картопля, крупи, жири, макарони – все, що треба для дітей. Приходить  Кузьмівна і каже: «Виходить малокомплектний клас. Не буде посади вчителя». Посада вчителя була введена в штат колгоспу. Тільки для школи, для підвезення дітей, різних поїздок дітей та вчителів господарство утримувало окремий автобус. А які сніги, які заметілі були, морози по 20 градусів! Але на дорогу в 5 годин ранку виходило три бульдозери і за день спалювали пів тонни солярки і дітей доставляли до школи. Обід був зварений і після занять всі були вдома. Ввечері ще працювали гуртки. Автобус дітей знову звозив та розвозив. Бензин для школи не лімітувався.

Сьогодні – це з області фантастики. Але «кляті комуняки» чомусь працювали саме так. Далі була Незалежність, зміни, реформи, демократія. Все це ми пережили, всім перехворіли, при чому  – боляче. Але сьогодні Гальчинці живуть і працюють. Ми не дозволили зайти олігархам. Землею користуються десятки місцевих фермерів та сотні одноосібників. Люди мають можливість утримувати свої сім'ї і це чудово.  Я радий, що земельна реформа в Гальчинцях пройшла саме так і при моїй участі. В селі практично немає безробітних. Навпаки, на роботу до фермерів доїжджають десятки людей з району. Заробітну плату виплачують своєчасно. Всі поля обробляються, врожаї – на рівні кращих в Україні. Моя заслуга в такій організації наших сіл – не остання.

Я радий, що прожив життя з людьми і для людей що сьогодні живу теж з людьми  і для людей. Я радий, що за сорок років на мене ніхто не плювався, не сказав, що я сволота, непотріб, негідник. Мабуть, через те, що я так ні до кого не ставився. Вважаю, що свою місію на землі виконав. Дім, сім'я, дружина, діти, внуки. Все, як в людей. Внук Артур працює зі мною, бачу, що може працювати самостійно. Тож почуваю себе щасливим, що маю кому передати справу всього мого життя.

Коли було краще? Давайте оцінимо, як живуть люди. Тоді в людей були гроші, а купити щось було важко. Але хто хотів, той знаходив. В селах було якесь середньовіччя. Водогін, каналізація, ванна, туалет – все на вулиці. А сьогодні в кожного нормального господаря все це в хаті. Сьогодні можна купити все, але достатньо нема грошей. Тобто, проблема є, але інша. Тоді селянин-пенсіонер приходив до мене і просив виписати мішок зерна. Сьогодні ми виплачуємо власникам земельних паїв майже по півтори тонни зерна. Пенсія, городи, заробітна плата, паї дають можливість все ж таки жити в достатку. Та хочу сказати і про таке: завжди надіємося на краще, та кожна нова влада нас розчаровує.

Часом мене хтось питає: «Як ти?». Відповідаю: «На ходу!» І не тільки на ходу, а вже сорок років в строю. Сьогодні в громаді нове покоління керівників господарств. На моє щастя вони теж стали моїми друзями. Микола Іванюк в Карабіївці, Володимир Пицюк в Кунчі, Василь Мастій в Святці, Юрій Федіков в Михнівці, Олексій Купчевич в Гаврилівці, Микола Голуб в Бережинцях, Володимир Бомащук  з Теофіполя. Всіх навіть не назвеш.

Добрі побажання всім, хто мене знає, з ким працювали, спілкувалися, ділили важкий хліб, радість та печаль. Міцного вам здоров'я і будьте завжди на ходу!

Леонід Стецюк, село Гальчинці