Серце, сповнене любові

У 2020 році ТОВ «Твори» м. Хмельницький випустило світ літературно-художнє видання нашої землячки Галини Фесун ( Галина Журба) с. Новоставці «Татова хата». На нашу думку, Галина Фесун – це людина, серце якої переповнює любов до всього прекрасного, до всього рідного, найперше – до людей. Ця любов струменем виривається із серця і лягає на папір.
Ось, що пише автор про себе у вступі цієї невеличкої, на 80 сторінках книжечки, кожен листочок якої пронизаний любов’ю.
Народилась 29 липня 1955 року в простій селянській родині. Праця хлібороба та життя простої людини знайомі мені не з книжок. З дитинства багато читала. Дуже люблю поезію.

Мабуть, не дивно, що й сама пробувала свої сили. Пишу вірші з дитячих років. Увазі читача-поціновувача пропоную свою першу збірку. Мій коник - проза. Проте в збірку ввійшла і поезія. Моє життя простим не назвеш. Батько - Фесун Василь Олександрович 1913 року народження, все своє життя - колгоспник. Мати - Фесун Марія Юхимівна 1923 року народження, теж колгоспниця. Сестра Надія, брати Василь, Микола, Іван, на жаль, уже відійшли в потойбіччя. Закінчила середню школу, десять років працювала в колгоспі. Була секретарем комсомольської організації, завклубом.
Герої моїх оповідань та віршів - люди праці, хлібороби, трудівники, серед яких я зростала. Мені дуже близька і болюча тема любові до рідної землі, природи, Батьківщини. Пишу, як лягає на душу, а оцінювати читачеві. Люблю свій рідний край, своє миле серцю село, поважаю людей, що в ньому проживають, про це й пишу в своїх віршах та оповіданнях. Хочу достукатись до душі читача своїми думками, переживаннями. З любов’ю дарую свою збірку ТОБІ, шановний читачу.
Галина Фесун не раз друкувалася на сторінках нашої газети. Сьогодні ми знову пропонуємо кілька її творів із вищезгаданої книжечки. Впевнені, вони зігріють вашу душу у ці зимові морозні дні.

Мамі нашій прекрасній

О, мамо моя. Наша мила, ніжна, ласкава. Скільки добра у серці своїм ти для нас зберегла. Скільки казкових пісень співала нам у дитинстві. О, твої незрівнянні, невтомні руки. Скільки ніжності в них, сили і ласки, ними ти нас зігрівала, годувала, як в хаті не було ні крихти. Трудилась невтомно і на полі, і на фермі, і вдома. Рук ніколи не покладала, щоб щасливою була наша доля. Ростила нас, доглядала, хоча й нелегко було. Усіх нас пригортала та любила, хоч як тобі важко не було. Не одну нічку ти недоспала, аби нам жилось добре. І в осінній холод, і в морозні зими ти знаходила і любов, і тепло в своїй душі для своїх дітей. І хоча ти не раз нишком плакала, та ми майже не бачили тих сліз. Ти протистояла долі сама. Ми були просто дітьми і не могли втішити, хоча дуже хотілось. І пустували ми не раз і не завжди слухали тебе, прости, рідненька, за все. І лише, коли стали дорослими, оцінили твою безмежну материнську безкорисливу любов, коли вже самі стали батьками. Ми безмежно любимо тебе рідненька, за любов та велику материнську жертовність перед нами, дітьми. Твоя хатина буде для нас завжди тим причалом, який збиратиме нас знов і знов у твоїй привітній хатині. Чуєш, матусю! До тебе звертаються твої діти з вдячністю, з любов’ю, з синівською вірністю.

Простіть мені, Мамо

Яринка вставала зарання, бо хто рано встає, тому Бог дає. Попорала сяку-таку домашню живність, взяла костурка в руку і почимчикувала на ярмарок. А може, хто підвезе. А на тому ярмарку…! Все! Чого душа забагне. І тобі взутись, і тобі вдягнутись. А вже приварку… І мішки великі, і торбинки маленькі, і коробочки, і баночки, і пакетики, словом – різньота. А людей! А машин! Купа. Не пропхаєшся. І йдуть. І йдуть. І нічого не беруть. І йдуть…
Скупилась, чого прийшла, але вирішила ще трошки потинятись. Може, сина зустріне. Закучилась уже. Давно був. Все ніколи. Самі ноги понесли туди, де риба. Дуже любила Яринка рибу. Всяку. І варену, і парену, і копчену, і печену. Всяку. Ото вже, як інколи покличуть (бо молилася Богу, до церкви ходила) на поминальний обід, а там уже чого хочеш. І в піст, і в м’ясниці. То ото уже на одну рибу і нажимає. Підходить до виходу, а там уже і риба. Великі корита і жива риба. І дрібна, і велика. А в кінці, кажуть, якась груба голова. Ото вже правда. Голова, як горня. А риба на ціле корито. Задивилась Яринка на ту рибу і запахла їй юшка. Навариста! З зеленою петрушкою!
- Добрий день, мамо.
Здригнулася. Підвела голову.
- Добрий день, синочку. Де ти взявся?
- Та ось приїхав на базар обої купити. Бо ті уже застарілі. Каже жінка: «Поміняймо на кращі. Он куми, які дорогі поклеїли».
Дістав пачку цигарок. Вийняв одну. Чиркнув запальничкою. Дивиться Яринка і не цигарка зажевріла в пальцях, а карасик затріпотів, огорнутий вогнем. Запекло синові в пальці й впустив рибину. Забила хвостиком і стихла. Підвела Яринка очі на сина, що спокійно докурював цигарку і йокнуло материнське серце. Скільки таких карасиків спалив він за свій вік! А вона жаліє того рубля, бо, може, діти в літі приїдуть. Внуків привезуть. Вона ж хоче їм якісь гостинці купити. Вони ж так їх люблять, особливо, чомусь, гроші.
- Добре, мамо, піду я, бо базар розійдеться.
- Іди, іди, сину. Я теж буду йти. Та зачекай, на ось тобі, - простягнула купюру, - купиш дітям якогось гостинця від баби.
Сумним, болючим,тривожним поглядом подивилась услід. Дитино мила, сину дорогий, скільки ж просила кинути курити ту смердючу! Ніяк не можеш усвідомити, що гробиш своє здоров’я, яке не купиш ні за які гроші, ні на якому базарі. Набиваєте сундуки грішми «нещасним». А вони і раді старатися. І упаковки красиві, і ціни гарні. А як застерігають! А ви неграмотні, не читаєте! Піклуються про ваше здоров’я, а ви не слухаєте. А-я-я-яй. Неслухняні!
Сховався Архипко в натовпі. Повернулася Яринка і постьобала на шлях.
Ввечері вийшов Архип на веранду покурити. Помилуватися зоряним небом. Чиркнув запальничку, а з темряви виринуло мамине обличчя. У важкій задумі, з сумними очима, з болючим і ніжним, теплим поглядом. Затерп Архип… І все зрозумів! Опустилась рука. Судорожно зім’яли пальці цигарку. Посипався тютюн під ноги. Пересохлі вуста ледь чутно прошепотіли: «Простіть мене, мамо». Ноги підкосилися і він впав навколішки, заридав. Коли підвів голову – мами не стало. Простягнув руки в темряву: «Простіть мене, матусю! Мамо, простіть мені!»

Янголятко

Він безтурботно деркотів іграшковою машиною на розпеченій літнім сонцем купі піску. Газував, підіймаючись на вершину, робив усякі віражі і їхав, їхав, їхав...
А Вона стояла над ним і заливалась гарячими слізьми. Вони десь брались і рясно капали, цюркотіли на землю, на зелений спориш. II молоде обличчя, миле, чорнобриве, було в такій невимовній тузі, що й описати важко. Я зупинилась: дивилась і все розуміла, плакала разом з нею. Ми мовчки говорили, розуміючи одна одну, не відриваючи очей від дитини-безбатченка, і плакали тихо, пекуче, болісно. А Воно, янголятко, щось там белькотіло, копирсалось у тому піску, кликало маму. Стояла, мов кам’яна. Біль скував усе: пошматував тіло, стиснув за горло. Пекучий біль невимовної образи, гіркої долі, сирітства.
Через подвір’я чорною хмарою просунула свекруха. Кинула немилий погляд на нас і ввійшла в хату. Виглянула у вікно важкими очима баба. Я бачила, як осторонь ходив Він, тримаючи за руку спільне дитя. Воно поривалось бігти і не могло, падало, бо тільки зіп’ялось на ноги.
Перші кроки. Як вони тішать батьків!
Він підхопив доньку на руки, підняв високо над головою і був щасливий. Потім, помітивши її, підійшов ближче і, не соромлячись мене, кинув: «Бери своє байстря. Ложи дітей спати». Мене пересмикнуло. Вона потемніла на обличчі, рушила з місця. Сльози запеклись, висохли. Я хотіла кинутись на нього тигрицею, але Він, мабуть, відчувши недобре, зник у хаті. Вона по-материнськи взяла синочка, пригорнула і свинцевою ходою пішла до хати.
... Чимало часу пройшло з тієї пори, а бачене забути не можу. її прийняли, а дитя виявилось зайвим. Росте в бабусі, в розлуці зі своєю меншою сестричкою. Росте без мами. А Вона тліє вічним вогнем болю від розлуки зі своїм дитям, тліє вогнем пекучим, невидимим, незгасним.
Мати. Мама. Матуся. Ненька. Найперші, найкращі, найрідніші, наймиліші слова в усьому живому світі. То чому іноді материнство ми називаємо злочином? Чому за те, що мати дає життя, вона осуджена, зневажена людьми і світом, а вільний «батько»-злочинець у шанобі?
Як повернеться язик (в, уже не кажу вітчима, а навіть у зовсім сторонньої людини) сказати так на дитя? Воно, янголятко, таке чисте, як ранішня роса, безневинне, як пташка в небі, гаряче, як сонце літнє. Воно мамине, єдине, неповторне, найрідніше і найдорожче. Може воно величне, найдостойніше від багатьох інших. Чому ж так його принижувати, вбивати словом? Така образа не згасне, не мине. Вона обовязково повернеться до свого витоку. І страшно, що повернеться сторицею.