ЗАГАЛОМ – МОЛОДЕЦЬ!
Травень 1986 року. Столяр-будівельник Петро Володимирович Пилип’юк з Поляхівського колгоспу імені Комінтерну і його дружина Галина Дмитрівна (офіціантка сільського кафе) проводжали свого сина Василя на строкову службу до лав Збройних Сил СРСР. Гордились, що їхній хлопець виконуватиме почесний громадянський обов’язок перед Вітчизною. Пишалися й тим, що Василь йде на службу з гарною спеціальністю: щойно закінчив Хмельницьке профтехучилище № 4, де здобув фах автокранівника. У війську ж така спеціальність пригодиться.
Але не так сталося, як гадалося. Бо ж втрапив солдат Василь Пилип’юк служити не за омріяною професією, а зовсім протилежною від неї. Ази військової майстерності почав здобувати у навчальному підрозділі міста Чирчик, що готував кулеметників. І не для окопних боїв, а для стрільби з БТРів. Отож з «учебки» рядовий В. Пилип’юк вийшов кваліфікованим стрільцем кулемета.
У Чирчику вчорашні курсанти довго не затримались, бо десь через днів чотири їх переправили на територію Демократичної Республіки Афганістан, де вже точилась неоголошена війна. При цьому пояснили, що тут радянські підрозділи виконують свій інтернаціональний обов’язок. І цей обов’язок – почесний для нашого воїна. Ось таким чином простий сільський хлопець з Поляхової Василь Пилип’юк опинився на невидимих фронтах далекого й невідомого йому досі Афгану.
Військовий підрозділ Василя дислокувався поблизу Кабулу в поселенні Теплий Стан. Часто-густо були виходи на каравани. І майже після кожного – поранення, бойові втрати наших бійців. Не став винятком і той злочасний, коли стрілець кулемета БТРу рядовий Пилип’юк зазнав серйозної травми при прямому попаданні душманського снаряда в його машину. Наслідок невтішний: з екіпажу та піхоти, які тут були, залишилися в живих лишень Василь та ще двоє бійців. Та й ті зранені чи контужені…
Очуняв рядовий В. Пилип’юк уже в шпиталі. Підлікувався. Але здоров’я було вже не тим, що раніше… Тому на перших етапах виведення радянських військ з Афганістану Василь втрапив у число тих, кого переправляли дослужувати свою строкову в СРСР.
Подальша його служба проходила в Узбекистані. Ось тут вже рядовий Пилип’юк сів за важелі автокрану, бо брав участь у спорудженні житла для сімей кадрових військовослужбовців. Все було, ніби, гаразд. Все якось налагодилось. Але стан здоров’я бажав кращого. Тому невдовзі рядового Василя Пилип’юка комісували з групою інвалідності.
Після отого дембеля Василь прибув у Поляхову, а згодом влаштувався працювати на Хмельницьку взуттєву фабрику. Тут він познайомився із швачкою Валентиною, котра була родом з Підволочиського району Тернопілля. Відчувши, що поміж них справжнє кохання, молодята побралися. І переїхали на постійне проживання в Поляхову, бо батьки нареченого хворіли і їм необхідна була стороння допомога навіть у побуті.
Ось так молоде подружжя опинилося в колгоспному селі. А відтак - Валентина стала дояркою на фермі, а Василь – у будівельній бригаді. Все вже складалось, на перший погляд, непогано. Але біда, як кажуть, ходить і за собою іншу водить. Так і тут: занедужали вже й рідні батьки Валентини Василівни. І вона вже вимушено покинула обійстя Пилип’юків, переїхавши на Тернопілля, доглядати своїх рідних тата й маму. Разом з нею поїхали двійко дітей – Митя і Оленка.
Ось так мимоволі сім’я розділилась на двоє. Але між собою спілкуються. Їхня донька Олена радує дідуся Василя вже внучками – Дашею і Діаною, котрі мешкають у Волочиську. Син Дмитро нині – в Тернополі. Женитися ще не поспішає.
А Василь Петрович Пилип’юк доглядає у Поляховій за хворою 84-річною матір’ю Галиною Дмитрівною. Клопотів біля лежачого в ліжку хворого - вистачає. Вистачає синові й душевного тепла, любові до ближнього. Хоча й самому нелегко, бо ж ходить колишній «афганець» при допомозі палички-виручалочки. Спираючись на неї, він старається справлятися скрізь та всюди. І нехай йому прибуває отого терпцю й оптимізму ще на багато років. Бо є для кого і для чого.
Тримайтеся, Василю Петровичу! Загалом ви – молодець!
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ.
Січень, 2021 року.
КУЛЕМЕТНИК МАЙЧУК
Поспілкуватися конкретно з колишнім кулеметником обмеженого контингенту радянських військ в Демократичній Республіці Афганістан Василем Майчуком у визначений нами час не вдалося, бо він раптово занедужав. Тому замість Василя Васильовича я в основному бесідував з його вірною супутницею життя - дружиною. Надія Іванівна знає чимало з фронтового життя свого рідного чоловіка. Хоча її Василь не схильний до розповідей про Афган, але іноді його якось «прорве» і він повідає епізод-два з тих незабутніх двадцяти з лишком пекельних місяців, проведених на неоголошеній війні в далекій від нас країні. Погодьтеся, що не завжди ми спроможні щось тривожне розповісти, якщо спазми скорботи стискають горло, а перед очима постають не вельми втішні картини минулого… І ми не повинні це якось осуджувати, бо кожному з нас інколи таке доводиться мати у своєму житті-бутті.
… А розпочинав свою строкову службу і прийняв військову Присягу рядовий Збройних Сил Василь Майчук ще в Союзі РСР. Тут він і курс молодого бійця проходив. Муштрували хлопців і вдень, і вночі. Отож вчорашній рекрут оволодів секретами кулемета, ставши справжнім майстром стрільби з нього. Доречно сказати, що Василь при цьому завжди ретельно виконував усе те, що диктував військовий Статут.
Ось у таких солдатських буднях непомітно спливав час служби. А 25 вересня 1981 року його підрозділ спорядили і, нічого не сказавши, вилетіли літаком у якусь безвість. Лишень у повітрі повідомили, що їхній курс - на Демократичну Республіку Афганістан, де вони виконуватимуть почесну місію воїна-інтернаціоналіста.
Літак приземлився у Кандагарі. Ось в ньому та навколо міста ніс свою нелегку службу рядовий Василь Майчук. Якщо сказати зрозуміліше, то він був справжнім учасником бойових дій, що кровопролитно точились десяток літ між душманами й радянськими воїнами-інтернаціоналістами. То був справжній невидимий фронт, без всіляких традиційних тилів чи передових… І майже скрізь десь там побував кулеметник БТРу В. Майчук.
В одному з виходів на перехоплення каравану Василь супроводжував свою бойову автоколону з особовим складом. Кожен наш воїн усвідомлював: за ніяку ціну ворожий караван не повинен пройти через дві наступні ущелини. То ж одна наша автоколона пішла вперед, а інша, хвіст якої замикав БТР кулеметника Майчука, пересувалася з інтервалом на кілька кілометрів позаду. Все робилося за гарно продуманим стратегічним планом, бо наша розвідка заздалегідь спрацювала бездоганно. І все було, ніби, гаразд. Але… Але, як кажуть, до пори й до часу.
І той час настав тоді, коли автоколона в’їхала в гірську ущелину. Душмани (і де вони тут тільки взялися?!) відкрили мінометний вогонь на голову і хвіст колони, щоб відрізати відхід нашим. БТР кулеметника Майчука вибухом мінометного снаряда піднесло в повітря й розтрощило. Бійців розкидало кого куди: хтось загинув миттєво, а когось, в тому числі й рядового Майчука, контузило. І не знати, чим би це все закінчилось, якби на своєчасну підмогу не прилетіли радянські «вертушки»…
Окріпши станом здоровя після контузії воїн –інтернаціоналіст знову став у бойовий стрій, Він і надалі ніс службу в Кандагарі.
Щоправда, після цього він втратив якийсь відсоток слуху й зору.
А отой бойовий афганський епізод із солдатського життя В. В. Майчука – це один з багатьох інших, котрі довелося пережити молоденькому на той час хлопцеві з України.
Але, слава Богові, той український хлопець живим повернувся на Батьківщину. І зараз живе-поживає в Теофіполі в містечку цукрового заводу. Якщо ж прискіпливий читач запитає звідки родом отой В. Майчук, то ми повідомимо, що він – із Житомирщини. А де ж він взявся на Хмельниччині, та ще й в древньому Теофіполі? І тут немає якогось секрету: щире, палке кохання до дівчини Наді Липницької з Красилівщини (нині – це вже Надія Іванівна) привело Василя в наш край. А звідницею стала рідна сестра Майчука - Галя, котра разом з отією Надею, в юності навчалися у Хмельницькому інституті побутового обслуговування, мешкали разом на приватній квартирі в обласному центрі. Ось саме тоді й провідував Василь свою сестру, познайомившись з Надійкою.
Треба сказати, що Надія і Василь закохались одне в одного, як кажуть, з першого погляду. Хлопець вже женитися зібрався, але сестра Галя переконала, що варто було б завітати на Житомирщину до батьків разом з Надією (ніби – з гостею), аби й вони побачили майбутню невістку. Вирішили – зробили! Гостя-Надя сподобалась батькам Василя: мама Марина Мусіївна і тато Василь Степанович навіть самі натякнули синові, що дивись, мовляв, була б нам за невістку. Не проморгай!
І Василь не моргав, а запропонував Наді свої руку й серце. А відтак – 1984 року відгуляли весілля. Василь Васильович влаштувався різальником металу на тамтешній цукровий завод і з собою забрав дружину, яка влаштувалася на роботу у бухгалтерії Теофіпольської ЦРЛ.
Праця і відпочинок, відпочинок і праця надихали молоде подружжя. Завдяки такій життєвій активності в Майчуків появився на світ первісток – донька Олеся; ще через три роки – синочок Максимко. Нині – це вже дорослі люди. Он донька Олеся разом з чоловіком Юрієм ростять своїх синочків - Романка й Сашка. Онуки радують і дідуся Василя, і бабусю Надію. А ось син Максим з дружиною Надею ще щось вичікують, не поспішають поповнювати власне сімейство. Та це нічого, бо на все свої пора і час. Аби, лишень, було здоров’я і мир. Саме за отой мир й бореться Максим Васильович Майчук, перебуваючи вже не перший рік у всім відомому АТО (ООС) на сході України. Хотілося б, аби й там настав мирний час, щоб на полях бойових баталій нарешті заколосились хліба, почувся щирий та радісний сміх людей.
… Залишав я оселю Майчуків уже з трішечки піднятим настроєм, бо на прощання колишній кулеметник БТРу пообіцяв підняти свій моральний настрій, пошукавши для цього порох у порохівницях. А він у нього, той порох, надіємося, ще зберігся. Бо такі люди, як Василь Васильович Майчук, ніколи не падають духом. Адже прагнуть вони жити повноцінним життям, з позитивною іскринкою в душі. І нехай воно йому все гарне здійснюється. І не на один чи два дні, а на цілих сотню літ. А для цього зичимо йому здоров’я, здоров’я, здоров’я. І не забувати, що 15 лютого – щорічний збір «афганців». Його там чекають! Щороку.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ.
Грудень, 2020 року.