МИРОЛЮБНИЙ ПІВЕНЬ

          Розповідь  про  воїна-інтернаціоналіста Олексія Півня розпочнемо з того, що повідомимо   коротенький відрізок  його  біографії. Отож,  народився він у Човгузові  12 червня 1969 року в родині хліборобів – Сергія  Федоровича і  Ніни Микитівни.  Дитинство хлопчини  минало у  будня та святах - так, як і всієї сільської малечі. А коли пішов до  сільської загальноосвітньої школи, то взявся за навчання. Наука давалася  хлопцеві легко, бо ж він  завжди і в усьому  прагнув осягнути  все те, що  диктував  шкільний підручник. Учителі, а тим більше батьки,  раділи успіхам юного Олексія. А той, у свою чергу, старався не підвести дорослих наставників.

    Непомітно минали  рік за роком. Отак й не зогледілись,  як Олексій закінчив Човгузівську  школу та й вступив на навчання до Базалійського професійно-технічного училища № 3, щоб здобути там фах газоелектрозварника.  І це вдалося юнакові напрочуд  швидко завдяки щирій любові до обраної професії.

    Колишній директор  ПТУ-3 Василь Писарук гарно запам’ятав  того тямущого й  допитливого хлопця з Човгузова:

   -Хочете вірте, а хочете  - ні, але його настирливість у навчанні забути не можу. Сільський юнак у навчанні ніби зрісся з професією  газоелектрозварника. Таке в нашій практиці нечасто  спостерігалося.  Одне слово – молодець! Побільше б таких.

    За обраною професією Олекса Півень довгенько не попрацював, бо, як і всіх його однолітків, призвали до лав Збройних Сил Союзу РСР.

    Прослуживши кілька місяців  у Союзі, пройшовши курс молодого бійця та прийнявши  військову Присягу, рядовий  Олексій Півень із своїми однополчанами -  вже дислокується у місті Кабул Демократичної Республіки Афганістан, виконуючи там, як казали тоді, свій почесний обов’язок воїна-інтернаціоналіста. Аби не ятрити серця, не будемо  розповідати, скільки  страждань довелося  пережити в Афгані молодому солдатові.  Скільки смертей  сталося на його очах,  скільки «200-их» вантажів із загиблими товаришами довелося йому відправити  на Батьківщину…  І це тривало для Олексія не день чи два, а цілих 14 місяців… Спостерігаючи за всім цим, вже й не сподівався, що залишиться живим у тому пеклі.

    Спостерігав – це не те слово. Він брав активну участь у тому побоїщі лише задля того, щоб у тій  далекій від нас країні запанував мир. Адже  Олексій Півень  від роду був добрим, щирим, чуйним, миролюбним. Але мир у тій  країні ніяк не хотів  настати. Зате смерть за радянськими бійцями чатувала на кожному кроці. Помирати Олексієві задарма не хотілося. Хоча він завжди був вірним військовій Присязі, з гідністю виконував її. Однак,  рядовий  Півень  був готовим  у будь-який момент вибратися з Афгану і, якби мав крила, злетіти в небо й полинути до рідного Човгузова… Тим більше, що  розпочиналося  поетапне виведення радянських військ з воюючої  ДРА. Кому ж  хочеться помирати… Тим більше, що тим побоїщам не видно кінця-краю…

    Ось як з цієї причини  пише Олексій  рідним у своєму листі: «…Гадаю, що незабаром я буду вже в Союзі. Он наших шістьох  солдатів відправили  на Батьківщину, аби там дослужували свою строкову. Подейкують, що десь у списках наступних відправок є й моє прізвище. Чекаю-не дочекаюсь того дня. Відраховую вже годинами оті довготривалі дні, що сповнені ще й бойовими виходами на позиції невидимого  фронту.  Дуже хочеться миру. Але він, як це прикро констатувати, не  хоче сюди приходити.

    Якщо ж все буде гаразд, то, напевне, дослужуватиму  в Туркестанському  військовому окрузі.  Зрештою,  будь-де, аби лишень на рідній землі, аби  не бачити усього того, що відбувається з нами в цій країні.  Щоб такі жахи і в снах не бачились нікому й ніколи.  А втім, листа свого допишу завтра, бо виходимо на караван…

    … Дорогі мої рідні! З полегшенням на душі завершую свого  листа: командири  наказали збирати  свої особисті речі, обмундирування і бути готовими до довгоочікуваного повернення  в Союз РСР. Ура! Нарешті! Слава Богові, що живим лишився… До зустрічі…».

      Прослуживши ще  кілька місяців на  Батьківщині, рядовий Олексій Півень повернувся до рідного й милого йому Човгузова.  Радо  зустріли солдата тато з мамою, брати Петро і Степан, сестри Галина і Ніна.  Та й сільські   парубки з дівками  отримали в особі Олекси поповнення  для свого молодіжного товариства. Бо ж учорашній  воїн був тут напрочуд своїм: чуйний, товариський, завжди готовий прийти на допомогу іншим.

    З такими  характерними рисами  Олексій Півень  швиденько прижився і в трудовому колективі механізаторів  місцевого колгоспу імені  Богдана Хмельницького, куди його прийняли на посаду  електрогазозварника. Своєю наполегливою працею хлопець завоював авторитет і повагу в  сільськогосподарському  підприємстві. 

    Та невдовзі  з Івано-Франківщини в Човгузів прибув  жіночий колектив для обробітку    посівів цукрових буряків у   колгоспі. Були серед них люди середнього віку, були й молоденькі дівчата.  

    Через деякий  проміжок часу   О. Півень запримітив серед них для себе чорнооку дівчину Ганну.  З усього було очевидним, що й до Олекси вона не байдужа.  «Пострілявши» очима одне на одного,  хлопець з дівчиною  почали приходити на побачення, котрі перетворилися на справжнісіньке  кохання юних сердець. А якщо так, то у вересні  1992 року Олекса й Ганна побралися, відгулявши гучне весілля.

    Спочатку мешкали і працювали в Човгузові, а згодом – у селі Пороги на Івано-Франківщині, - звідки  була родом дружина .   1994 року  Ганнуся (так її ніжно називав Олексій) народила їхнього первістка -  доньку Олесю. Життя-буття молодого подружжя  забуяло ще яскравішим різноцвіттям.  Радості не було меж.  Все, як мовиться, йшло своєю чергою: тато  ходив на роботу, а мама – доглядала новонароджене дитятко.  Й ніщо не віщувало  якогось лиха.

     Але воно, оте лихо, підкралося зненацька, підступно: Олексій Сергійович  Півень помітно занедужав – почалися  частенькі болі  у серці. Лікарі констатували серцеву недостатність. Вочевидь, дався взнаки час перебування в гарячих точках  воюючого Афганістану. Бо ж таке не може не відобразитися на  здоров’ї людини, а тим паче – ще зовсім  молодої, а вірніше – юної.

    Порадившись зі своєю Ганнусею, - вирішили:  він поїде на  тимчасове   проживання до рідного Човгузова, де, можливо, рідні стіни допоможуть подолати недугу. Таке, кажуть,  інколи трапляється в житті людини. Як вирішили, то так й вчинили.

    У Човгузові  Олексієві здавалося, що здоров’я, ніби, покращилося.  Та й медики  якось на це натякали.  Але все те  просвітлення було тимчасовим.   Далі не місяцями, а днями здоров’я  колишнього воїна-інтернаціоналіста  гіршало й гіршало. Лікарі щось вдіяти  були безсилими. Життя молодого чоловіка згасало й згасало.  В його очах  ще була якась надія на покращення, але…  Але 20 квітня 2003 року  цієї мужньої молодої  людини, миролюбного Олексія  Сергійовича Півня не стало – він відійшов у вічність потойбічних світів, залишивши   овдовілу свою Ганнусю та напівсиротою єдину донечку  Олесю.  Батьки ж Олексія на той час  вже також покинули цей білий світ.

     …Майже три десятиліття минуло відтоді. І сьогодні, якби  Олексій Сергійович Півень був  живим, то щиро радів би  вже дворічному  внукові Володі, котрого  бавив би разом з бабунею Ганнусею, тепло пригортав би до  грудей своїх рідних.  Але цього реально,  на жаль, не станеться. Стає реальністю лишень те, що  О. С. Півня пам’ятають і рідні, і односельці, і  колишні воїни-інтернаціоналісти.  Стежина  до його могили не заростає. Всі його шанують, всі віддають честь   миролюбному Півневі.  

                                                                 Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ.

   Грудень, 2020 року.

     P.S.  Автор щиро дякує жительці  с. Човгузів Нелі Назарук-Костюк за  збір та надання йому  автобіографічних даних О. С. Півня для написання розповіді, яку ви щойно прочитали. Ще раз переконуємось, що світ не без добрих людей.