Переконана, що читачів нашої газети не залишила байдужими сторінка «Пишемо книгу», започаткована у листопаді 2019 року. Бо ж вона про те, як нашим землякам, молодим хлопцям-новобранцям Радянської Армії та офіцерам довелося пройти вогняними стежками афганської війни, яка тривала впродовж десяти років, з 1979 по 1989. Про те, як вони пережили це жахіття, водночас виконали військовий обов'язок, залишилися вірними присязі. Про те, як довго їх не полишав афганський синдром, пекучі спогади про обпалену війною юність.
Нещодавно до редакції звернулася Ніна Тарасюк (Михалкова)з Новоставець. Розказала про свого однокласника Вадима Середу з Вовковець. Новоставецьку середню школу вони закінчили у 1968 році, було тоді їх аж 43 випускників – з Новоставець, Човгузова, Кривовільки, Антонівки, Турівки та Червоної Дубини. Був Вадим хорошим хлопцем – добре вчився, особливо вдавалися йому математика, фізика, займався спортом, був товариським та надійним. Мріяв стати військовим, був відповідальним та наполегливим. Адже був зовсім маленьким, як померла мама, батько одружився вдруге, його ж виростила батькова рідна сестра. Після школи одразу Вадим вступив до військового училища. Додому приїздив рідко, бо ж така вона, доля офіцера.
- Де він був, ніхто не знав, - казала, - аж пізніше ми взнали, що служив в Афганістані. Багатьох з наших випускників вже немає, напишіть про Вадима, хай ще живі, ті, які його знають та пам'ятають, прочитають.
Ми довго говорили з Вадимом Івановичем по телефону. Живе він в Маріуполі вже 47 років, тут останнє місце його військової служби, прийшовся йому до душі цей південний приморський край. І по розмові одразу зрозуміло, що людина він військова, звикла до суворої дисципліни:
- Чому я обрав професію військового? У ті часи це було престижно, романтично, перед тобою відкривалися великі можливості. Спочатку я вступив до Рильського авіаційного училища спеціальних служб, а після цього служив у Ворошиловградському вищому військовому училищі штурманів. Далі служив у Ворошиловградському льотному полку начальником зміни. А далі два з половиною років я служив в Афганістані, був заступником командира радіотехнічної роти зв'язку, тобто, ми тримали зв'язок з нашими літаками та вертолітами. Так, це була справжня війна. Але ми були солдатами, а в цій країні йшла громадянська війна, ми тут були чужинцями, ворогами, нас там ніхто не чекав. Ми бачили смерть, гинули наші товариші, ми відправляли на Батьківщину «чорні тюльпани». Я отримав контузію, адже і на наш аеродром нападали душмани. За час служби в обмеженому контингенті радянських військ на території республіки Афганістан був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», орденом «За службу Родине» ІІІ ступеня. Довго ще мені все це снилося, зривався, падав на підлогу, шукав автомат. Якраз відтоді прийшло розуміння, яке велике щастя – мир, спокій, коли ти насолоджуєшся життям, бачиш, як ростуть твої діти, внуки.
А далі Вадим Середа служив в Маріуполі, був командиром роти зв'язку та радіотехнічного забезпечення, літав на АН-12, був на посаді старшого повітряного радиста, начальника зв'язку ескадрильї , згодом – начальником зв'язку полку. У 42 роки у чині майора Збройних Сил України вийшов у відставку.
- Після такої м'ясорубки, як армія, - додає, - коли працюєш практично без вихідних та свят по 16 годин на добу, просто сидіти вдома неможливо. То ж працював у торгівлі, оператором на цегельному заводі. У мене прекрасна сім'я, з дружиною Людмилою ми виростили сина Олега, однак не пішов по моїй стежці, він моряк далекого плавання, от зараз перебуває біля Південної Америки. Втішаємося онучками Ярославою та Аліною, пораюся на дачі. Маріуполь – прифронтове місто, за 15 кілометрів – бойовики ДНР. Легко розв'язати війну, дуже важко її завершити. Та вірю, що обороноздатність України буде зростати, що з часом вона поверне свої території, що в країні будуть запроваджені європейські стандарти, що зросте якість життя. А про те, що я простий хлопець з Вовковець, ніколи не забуваю, бо це моя рідна земля, моя мала батьківщина. Це незабутня частка моєї душі, це найдорожче та сокровенне. Всім, хто мене пам'ятає, передаю палкий привіт, зичу всього найкращого. Дякую Ніні Михалковій, старості нашого класу, що згадала по мене.
Галина Тебенько