Друк
Категорія: № 40 від 1.10.2020 року
Перегляди: 67

Справа


його життя

Василь Романюк закінчив Волицьку восьмирічну школу, і в його трудовій книжці записане лише одне місце роботи – Волицька восьмирічна школа (згодом ЗОШ І-ІІ ступенів). Чим викликана така вірність рідній школі, отчому краю?
- На мій професійний вибір вплинув наш прекрасний вчитель математики Сергій Григорович Мороз,- розказує Василь Дмитрович, - це мій гідний наставник і я завжди за це йому вдячний. Я закінчував школу у 1978 році, треба визнати, що це був час, коли професія вчителя була досить популярною. То ж вступив до Кременецького педагогічного училища, здобув спеціальність вчителя трудового навчання та креслення. Почував себе щасливим, самодостатнім, незабутніми були студентські роки.

У серпні 1982 був призначений вчителем рідної Волицької школи, а в листопаді був призваний в армію. Якраз тоді помер Брєжнєв, не можна було вечеринок робити. То ж випроважали мене без гітари, без музики. Два роки я прослужив в Москві, в інженерних військах. Звісно, побачив світу, змужнів, здобув певний досвід. Чи могло б інакше скластися моє життя? Думаю, що могло б. Та душа моя линула додому, до батьків, у Волицю, до моєї школи. То ж повернувся, став працювати, заочно закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Відчував потребу знати більше, знати історію України та світу. То ж вчительство, педагогічна праця стала справою мого життя.
У Волицькій школі зустрів свою долю. Стала молода вчителька математики Людмила Михайлівна з Тернопільщини, яка приїхала сюди за направленням, його надійною супутницею, вірним другом та однодумцем. Чи було легко? Адже жили своєю професією, ростили донечку Наталю та сина Дмитра, доглядали господарство. Бо як без нього можна було вижити, дати дітям вищу освіту? Та з цим випробуванням справилися. Наталя пішла стежиною батьків, закінчила Кременецьку педагогічну академію, працювала вчителькою англійської мови у Волицькій ЗОШ І-ІІ ступенів, тепер перебуває у декретній відпустці, потішила батьків онучатами. Дмитро закінчив Хмельницький університет державного управління та права, має економічну освіту. Був на заробітках в Польщі, поки що за спеціальністю не працює, роботу ж знайти непросто.
- Тепер молодь одразу хоче стати успішною, - розмірковує, - напевне, це правильно. Адже за європейськими стандартами людина, яка має вищу освіту, сумлінно працює, отримує гідну заробітну плату, може забезпечити собі гідні умови життя. На жаль, поки що в Україні зрушень в цьому напрямку не бачу. Та й педагогічна праця стала непопулярною, держава вчителів просто кинула. Практично в школах залишилися подвижники, які віддаються улюбленій роботі, отримуючи при цьому мізерну заробітну плату. Обіцяв Зеленський підвищити її аж до 4 тисяч доларів. Хтось у це повірив. Ясно, що це абсолютно нереально, але ж не може вона залишатися такою, як є. А йдеться ж про майбутнє нашої країни, адже воно за освіченим молодим поколінням.
Вболіває Василь Дмитрович за сільську школу, переконаний, що і тут діти отримують якісну освіту. То ж до оптимізації потрібно підходити вкрай обережно. Може, комусь не болить, і йому все рівно, чи буде в селі школа, чи ні. Бо ж до кращого, до добра це не приведе. Треба зберегти село, створити робочі місця, тоді молодь буде залишатися селі, будуть народжуватися діти. І школи перестануть бути малокомплектними. Село було і має бути колискою нації.
Галина Тебенько