Їх дух нікому

не зламати

Родина Шевчуків з Малих Жеребок – єдина в районі, де батько та двоє синів є учасниками Антитерористичної операції та Операції об’єднаних сил.  Олександр Іванович був мобілізований у серпні 2014 року, служив артилеристому складі 93 окремої механізованої бригади, воював під Донецьким аеропортом, коло Пісок, Курахового. Яка тоді була біда, у перший рік, коли Росія розв’язала війну на Донбасі, і була наша армія гола-боса, збирали добрі люди з Малих Жеребок та Михиринець гроші йому на спорядження. Організували це Алла Скотяк та Микола Скотяк. Купили форму, взуття, бронежилет, а Олег Рева відвіз на полігон у Яворові. Сама родина з цим би не справилася.

Народився Шевчук-старший під щасливою зіркою, повернувся додому живим. Бо ж як летіло їх у вересні 2014 після навчально-тренувальних зборів зі Львова до Дніпроперовська 300, верталося лише 57, решта були «двохсоті» та «трьохсоті». Чекали, виглядали, молилися за нього дружина Зоя Олександрівна, сини Володя та Андрій. Старший вчився у Теофіпольському ліцеї на штукатура-маляра, менший – у Волочиську на зварювальника. Як були вдома, в усьому допомогали мамі поратися в чималому господарстві, на улюбленій батьковій пасіці. Мріяв Володя стати військовим, та як без грошей вступити до військового інституту? То ж дав собі обіцянку: якщо війна не закінчиться, піде добровольцем. Бо він такий же патріот, як тато. Бо якщо не вони, то хто буде захищати Україну, іхні мальовничі, найкращі на світі Малі Жеребки від страшного, злого, підступного ворога?
Батько повернувся у вересні 2015 року, а з 1 жовтня вісімнадцятилітній Володя підписав контракт на три роки, хоч як його вдома не просили, не вмовляли. Став служити у 8 окремому полку спеціального призначення, він розвідник, а це дуже важка робота, бо завжди на передовій, де насправді немає ніякого перемир’я, сєпари весь час стріляють. Як закінчився контракт, підписав його ще на один рік, а тоді ще на один. То ж на війні вже майже 5 років.
А в липні 2017 року менший, також вісімнадцятирічний, Андрій підписав контракт на три роки. Потрапив у гірсько-штурмову бригаду, по 9 місяців був на передовій, за 200, а було і за 70 метрів від сєпарів. У минулому році отримав контузію. А як було: закінчилася його зміна, повернувся в бліндаж, а ж тут почався ворожий обстріл. І він пішов підтримати вогнем своїх хлопців, бо як інакше? Таки допоміг, та в цю мить біля його вуха розірвалася міна. Мучиться і досі, болить голова, шумить у вухах. Та командир не зафіксував контузію, і там, на фронті, справедливості нема. І як це тепер довести на МСЕК?
Днями ми зустрілися з родиною Шевчуків, якраз Володя та Андрій були у відпустках. Повернулися з передової, восени в обох закінчуються контракти, свій обов’язок перед Батьківщиною виконали, більше служити не будуть. Щодня в обійсті повно роботи, бо ж хазяйство велике. Та вдома чудово – тиша, спокій, поруч давній, ще панський ліс, ставок. Бо ж головне тепер для хлопців – відновитися, адже війна є війна, дивилися смерті в очі, бачили багато неправди.
Говорили про все: про армію, бо не все там гладко, не вистачає хороших командирів, якісного обладнання. І чому так виходить, що війна лише для тих, хто на фронті, а багатьом вона – по цимбалах? Говорили про Україну, про її майбутнє. Про те, що молодь має зростати з національною свідомістю, що армія має бути сильною, боєздатною, а рідну українську мову треба берегти та пишатися нею. І що президент країни має бути в першу чергу націоналістом, для якого Україна – понад усе. Без цього не буде справді незалежної держави. А ще про таке: двоє учасників бойових дій у Михиринецькій громаді вже померли, це Володимир Лоюк з Михиринець та Іван Чермянін з Малих Жеребок. Чому б не встановити на їх честь на будівлі сільської ради меморіальні дошки? Адже вони пішли на війну, ні за кого не ховалися, вони захищали Україну. Обіцяла посприяти в цьому сільський голова Оксана Рева, хочеться вірити, що слово своє дотримає.
У кімнаті Володі одна стіна завішана грамотами та подяками. Отримав їх за добру службу, за перемоги у військово-спортивних змаганнях. То ж тепер може спокійно вступити до військового інституту, як мріяв. Але він став іншим, загострилося почуття справедливості, то ж повертається додому, аби жити тут, вдома, господарювати на рідній землі. Вже й хату собі купив, недалечко, над ставком.
- Маємо ж земельні паЇ, - казав Олександр Іванович, - дали ще ж нам, як учасникам бойових дій, по 2 гектари для ведення особистого селянського господарства. А восени заберемо ще три паї, які десять років тому віддали в оренду ТОВ «Україна-2001», бо ж термін оренди закінчується. Вже ми й купили трактор МТЗ-82, буде в нас трохи більше 17 гектарів землі, хочемо трудитися, щоб жити краще. Бо багато ще треба зробити, от загородилися, а до будівництва просторого сараю з гаражем та літньою кухнею, як планували, ще не дійшло.
- І не дай, Боже, - рішуче додав Володя, - щоб нам хтось вставляв палки в колеса. Нікому не зламати наш дух, зі злом та несправедливістю будемо нещадно боротися.
Андрій же в усьому підтримує батьків та брата, однак хоче бути дальнобійником, у своєму бойовому підрозділі служить водієм. Обидва хлопці мають дівчат, то ж батьки чекають на невісток та онуків.
Олександр Іванович, майстер на всі руки, є в нього столярна майстерня, яку викупив при розпаюванні господарства, циркулярка та пилорама, вірить, що все у них вийде. Бо ж має на землі панувати добро та злагода, а люди завжди залишатися людьми. Та завжди треба починати з себе. А ще захоплюється великим китайським мислителем Конфуцієм, який жив у І столітті до нашої ери. Запали йому в душу висловлювання мудреця про сутність життя – «Лише людськість породжує людяність» та інші. Бо як можна заперечити вічну мудрість? Нею ж можна лише захоплюватися, звіряти по ній своє життя.
Щоранку, прип’явши кобилу Красуню на пасовищі, повертається додому стежкою через панський ліс, зупиняється коло давньої Камінної криниці, п’є цілющу джерельну воду. Має намір обмурувати джерело, аби не обсипалася земля. Якби долучилися до цього такі ж небайдужі, як він. Хай би було для людей. Ще ж якось розгледів на одному дереві хрест та лик святого. Чи, може, кожний бачить те, що в нього на душі?
То ж і в мене склался враження, що все у родини Шевчуків складеться. Бо люди вони роботящі, наполегливі, добродушні, а коли треба буде – постоять за себе та переможуть. Переможуть зло, переможуть неправду. Бо нікому не зламати їхній дух.
Галина Тебенько