Надрукувати
Категорія: № 29 від 16.07.2020 року
Перегляди: 987

НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ

15 лютого 1989 року обмежений контенгент військ Радянського Союзу залишив територію Демократичної Республіки Афганістан. Тоді, наприкінці 80-х років, поверталися звідти додому не за роками змужнілі воїни-інтернаціоналісти - хлопці, які, зазирнувши у вічі смерті, навчилися цінувати найдорожче – своє життя. Не став винятком і Віктор Лівшун. Пройшовши «афганську школу» та скуштувавши фронтової каші, заправлену свинцевими «спеціями», він переконаний - свій обов’язок перед військовою Присягою виконав тоді сповна.


-У дитинстві я був непосидючим, - розпочинає свою розповідь Віктор Ілліч. – Народився 14 березня 1968 року у селі Кунча. Батько Ілля Андрійович трудився у колгоспі імені Щорса трактористом і тому змалку прищеплював мені любов до праці, до землі. Мати Ганна Костянтинівна все життя працювала у сільському відділенні пошти. Тому і до цього часу не знаю, в кого я такий вдався. Зараз поясню чому: ще маленьким проявився у мене потяг до усілякої техніки. Замість звичайних забавок любив я щось сконструювати із знайдених дротиків, всіляких запчастинок і подібного обладнання, яке можна було б назвати справжнім скарбом для мене – «юного майстра «золоті» ручки». Бувало таке, що міг і поранитись під час своїх хитромудрих експерементів, та й іншим міг завдати шкоди. Але запалу до цієї справи в мене не меншало.
А тому, після закінчення Кунчанської восьмирічки та Теофіпольської середньої школи №1, а згодом Коров’єнського профтехучилища №34, вступив я до Хмельницької радіотехнічної школи ДТСААФ, де повністю зміг реалізувати свої вподобання та відшліфувати знання у цій сфері. Та не встиг я довго радіти статусу кваліфікованого радіотехніка, бо у червні 1986-го призвали мене до лав Радянської армії. Потрапив я у місто Львів Прикарпатського військового округу, маючи вже професії шофера, механізатора широкого профілю, радіотелефоніста, радіотелеграфіста.
До осені перебував в «учебці», де навчали нас пекарського ремесла. «Ну що ж, хтось таки має годувати наших солдатів», - думалось мені тоді. Але, як зрозумів потім, нас готували до служби за межами Союзу РСР.
Надворі стояла осінь. Після закінчення «учебки» я був направлений у Ташкент, а згодом – у пересильний пункт узбецького міста Черчік.
«На захист квітневої революції та підтримку дружнього афганського народу» (прим. 27 квітня 1978 року після цієї революції до влади прийшла Народно-демократична партія Афганістану, яка обрала ідеологічною основою науковий соціалізм) - саме таке втовкмачували нам у голови, коли готували до проходження служби у цій «дикій» країні. Готували як фізично, так і морально, адже будь-яке зайве слово, навіть погляд, міг спричинити великий конфлікт між радянським солдатом та мирним населенням. Ми вивчали їх звичаї та обряди, вчилися витримувати їх специфічний клімат.
І ось, після короткого курсу «афганістознавства», відправили нас у Кабул, а звідти - у Джалалабад. Далі був 334 загін військ особливого призначення, де стали ми частиною армійської розвідки. Самі здогадуєтесь – служба була не із спокійних. Зрозумів я це, коли тільки потрапив сюди, адже ми не могли навіть спокійно сісти у вертоліт, коли переправлялись в іншу частину – постійно піддавались обстрілу.
Основна моя служба пройшла у місті Асадабад. Оскільки служили на кордоні – більш-менш спокійний день – це було великим святом для нас.
На війні, як на війні - скажу я вам. Для прикладу: майже щодня замість будильника - свист куль, осколків, мін. Бувало і таке, що рясним дощем летіли ракети системи «земля-земля». А це вам, вибачте, не кулеметне тарахкотіння. Атакували з повітря та із землі, під ногами у будь-який момент могла розірватися міна.
Наслідки двобоїв були невтішними: із 500 солдат нашої частини – 80 загинуло, ще більше було поранено. Не обійшло це лихо і мене. У 1988-му, виконуючи бойове завдання з групою бійців, підірвалися на міні. Тіла поранених рядових Василя Камбура і Насредіна Домінова були надто вражені і їх необхідно було врятувати, винести з-під нищівного обстрілу душманів. Бо якщо їх тут залишити, то ворог вчинить над ними, їхніми тілами нелюдські тортури. Перемагаючи біль в своїх пораненнях, я із солдатами Іваном Коржаном, Михайлом Сапожковим, Гагі Абрамяном винесли однополчан з того кровопролитного й незабутнього бою на далекій афганській землі. Всі ми – живі!
Далі нас госпіталізували у Джалалабаді, а бойову групу було представлено до урядових нагород СРСР. Мене особисто - до ордена Червоної Зірки.
Невдовзі я одужав та з двома контузіями й осколками мін в ногах повернувся із шпиталю у свою військову частину, звідки й демобілізувався.
Треба наголосити, що всі ми, «афганці», були там братами, адже щодня доводилось боротися із смертю, а тому впевненість у бойовому товаришеві була просто необхідна. Вважаю, що мені дуже пощастило, адже служили зі мною поруч багато наших земляків. Серед них - Володимир Шкабат з Волочиського району (у 1988 р. загинув), Микола Чорний з Гальчинець, Сергій Танащук із села Сушівці на Білогірщині та Олександр Ліщишин з Городоцького району. Окремо згадую щиросердного Івана Коржана з Волині, з яким пліч-о-пліч пройшли весь шлях «афганського пекла». Не забув я про бойових товаришів: пам’ятаю всіх і все так, ніби вчора це було...
Після повернення додому почав Віктор Лівшун помаленьку звикати до цивільного життя, неквапливо ставати на ноги, утверджуватись у мирному суспільстві. Працював спочатку у Теофіпольському колгоспі імені Щорса комбайнером, трактористом, одночасно очолюючи там первинну комсомольську організацію. Згодом вступив до Кам’янець-Подільського сільгосптехнікуму на спеціальність - електрофікація сільського господарства.
Після закінчення навчання перейшов у Новоставецький колгосп «Труд» (нині – МХП «Рідний край»), де працював за фахом електрика майже три десятиліття.
Склалося і особисте життя ветерана-афганця: має дві донечки - Тетянку та Наталю. Старша вийшла замуж за Сергія Войтовича, подарувавши дідусеві внучку Ульянку і внуків-близнюків – Тимка і Матвійка. Наталія ж планує поєднати свою долю з Євгеном з Човгузова – сином воїна-«афганця» Олексія Михайловича Герешка. Невже «афганський олігархат»? А чом би й ні! (жарт).
Ольга ПАЧКОВСЬКА.
Липень, 2020 року.

 

МАНДРІВНИК  З   МИХНІВКИ

У серпні 1989 року мені довелося поправляти своє здоров’я в гастроентерологічному відділенні Теофіпольської райлікарні. Десь через тиждень мого перебування в медзакладі до нашої палати «поселили» молодого чоловіка. Як і належить – познайомились. Новим пацієнтом виявився Петро Матева з Михнівки. Має дружину, бо ж оженився через рік після служби в армії. Про те, що він жонатий, - свідчило й щоденне її навідування до хворого з повним кошиком дієтичних домашніх страв. Валя (так звуть дружину Матеви) раненько приносила ті харчі, бо ж сама поспішала на роботу в колгосп. Петро ж пояснював нам у палаті, що шукав Валю не за тридев’ять земель, а сподобав у самій Михнівці. Тепер ось живуть-поживають, дітей наживають…
А ще розповів, що закінчив Теофіпольську середню школу №1, СПТУ-34 у Коровйому, здобувши три спеціальності – шофера, тракториста, комбайнера…
…З того часу минуло три десятиліття. І тільки тепер я дізнався, що отой скромний молодий чоловічина з Михнівки – це колишній воїн-інтернаціоналіст, який майже рік воював у далекому й невідомому йому Афганістані. Отакої – розповідав все й про всіх, а ось про Афган – ні пари з уст. На моє зауваження вже нині відповів дуже просто й дохідливо:
По-перше, про Афганістан, про тодішні воєнні бойові протистояння в ньому щось розповідати в радянському суспільстві було небажаним. По-друге, я й сам особисто не прихильник отих оповідей про мою тодішню службу в ісламській ДРА. Бо ж почнуться всілякі надумані плітки… Як кажуть – мовчи глуха – менше гріха. Ось тому тоді в лікарні я й не обмовився жодним натяком про свою дійсну строкову службу.
Втім, Петро Матева народився 11 липня 1960 року і на всіх законних підставах був призваний до лав Збройних Сил СРСР в листопаді 1978 року. Разом з ним тоді прибули на призовний пункт Володимир Сокоть з Теофіполя, Віктор Гербредер з Олійників, Віктор Кульчицький з Великого Лазучина, Іван Козачук з Гаврилівки. Разом проходили всі можливі карантини та навчання в місті Виборг Ленінградського військового округу, на полігоні в Бобочино.
Непомітно сплив час муштри, і хлопці-земляки в січні 1979 року – вже в Афганістані – країні, що воює, зокрема, з душманами. Тут хлопців розподілили в різні підрозділи військової частини №71176. Рядовий Петро Матева спочатку втрапив до Кабулу, а потім – в Джалалабад, де майже щодня точилися запеклі бої. Петро ж своїм ГАЗ-66 підвозив бійцям боєприпаси для протиповітряних «Осів», продукти харчування. І все це здійснювалось в основному під шаленими обстрілами чи замаскованими засідками душманів.
-Особливих втрат живої сили, техніки зазнавали ми при охороні аеродрому біля Кандагару, коли я вже кермував автомобілем ЗіЛ-131. Як зараз бачу - високі гори, а внизу них – аеродром. На моєму кузові – зенітні установки «Оса» і «Стріла», а ще – радіопередавачі, інші засоби зв’язку. Навколо стрілянина, вибухи, крики, зойки. Справжнісінький жах! Раптово я відчув, як з голови, на обличчя, стікає кров. Далі відчув пекельний біль голови. Встигнув зрозуміти: мене поранено. Почав втрачати свідомість…
Прийшов до тями в медчастині. Голова розколюється, але руками й ногами можу легенько поворухнути. Лікар заспокоював, мовляв, осколки в моїй голові застрягнули і їх неможливо в польових умовах витягувати. Дасть Бог – минеться все благополучно. Краще з ними, осколками, жити, аніж пробувати хірургічне втручання, що може призвести до… смерті. І якщо лікар говорить, то варто до нього прислухатись, - завершує свою тривожну розповідь колишній «афганець» Петро Миколайович Матева.
Ось так і живе з тими афганськими осколками в голові П. М. Матева з Михнівки вже три десятки літ. Але фізичної праці не цурається. В різні роки після армії трудився в райкомунгоспі, на очисних Теофіпольського цукрового заводу, на спорудженні тамтешнього будинку культури.
-Старався і стараюся бути завжди серед людей, щоб у щоденних клопотах забувати, легше відчувати оті фронтові осколки в голові, - каже Петро Матева. – Чи звертався я щодо них до медиків у мирний час? Звичайно, вони знають про них, але я пам’ятаю пророцтво фронтового хірурга: краще ті осколки в моїй голові не чіпати – нехай лихо спить… І якщо я з ними «протоваришував» уже тридцять років, то, сподіваємось, що й наступних кілька десятків якось пофортунить.
Я з тими осколками майже вісім років був на заробітках в Англії, де, на моє власне здивування, опанував англійською мовою для вільного спілкування. Мені навіть доручили бути завідувачем складом на підприємстві. Я там так запрацювався, що всі ці роки не навідувався до Михнівки, до родини. Новонароджені внуки знали мене – дідуся – лише по фотографіях. А коли я вже прибув до Михнівки на постійне місце проживання, то тут довго не засидівся: помандрував, як мовиться, за «довгим карбованцем» аж на Амур, що поблизу Китаю…
Але, де б ти не був, скільки б не заробляв, а тебе тягне на малу батьківщину, до рідні. То й осів я вже в Михнівці, біля свого сімейства. Он син Роман, доньки Наталія і Оля разом з невісткою та зятями подарували мені з бабусею Валею внуків – Лізу, Сашка, Христинку, Дмитрика. Отут уже й мені зозуля накувала шість десятків років від дня народження. Мало це чи багато, і скільки ще попереду? – поживемо – побачимо. Аби лишень здоров’я не підвело! Та й щоб мир панував і в нашій державі, і в кожній нашій родині.
Ми розповіли сьогодні читачеві про простого вихідця із села, людину, котра пройшла нелегкими фронтовими дорогами Афганістану; заробітчанськими шляхами в Англії та на Амурі. Пройшла з гідністю, повернувшись згодом у рідні краї.
Ото такий він – колишній воїн-інтернаціоналіст, неспокійно-працьовитий мандрівник Петро Миколайович Матева з українського села Михнівка.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ.
Липень, 2020 року.