Надрукувати
Категорія: № 27 від 2.07.2020 року
Перегляди: 411

По заслугах і шана

Йому часто сниться рідне село. Рідний і милий серцю Старий Майдан, що загубився в оточенні дрібних лісосік-дібров на Деражнянщині. Закинутий у місцину, що більше нагадує тихий райський куточок, добре обжитий трударями колишнього колгоспу «Перемога». Був бригадним селом. Його нині дуже притягує до цього поселення. Здається, як би міг, то летів би туди на крилах, щоб ще раз пройтися стежками свого дитинства.
Батьківська хата завжди повнилася дитячим гамором. Бо сім’я була багатодітною. А ще приходили однолітки і влаштовували в оселі своєрідний концерт, що нагадував бджолиний вулик, об’єднаний всього трьома недовгими вуличками. Хата випромінювала якусь особливу теплу ауру. Навіть і зараз , дивлячись через призму років, бачить того розлогого велета, красеня ясена, що ріс посередині вигону. Дерево і давало свій тінистий холодок для невеличкого гурту старожилів, які часто збиралися під його шатром на свої посиденьки.


І коли прибуває на кількагодинну гостину до села, то Георгій Степанович Марченко із селища цукровиків, потрапляє,як йому здається, у казку. Старий Майдан щоразу приймає його, як рідного. Він впевнений, що саме тут, був він по справжньому щасливим.
У пам’яті, як у тій кінострічці, прокручуються окремі яскраві фрагменти-хвилини життєвого шляху. Доволі зрозумілі і дорогі серцю. Ось колишнє приміщення початкової школи, чотири класи якої закінчив у 1951 році. А от одна із трьох, що збереглася на село, криниця. З неї так і хочеться напитися чистої прохолодної води. Бо із
її незамуленого джерельця вгамовували спрагу і його родового кореня пращури.
Був тут хліб і до хліба. Була і пісня. Народна, голосиста. І не останню ноту виводила ненька Ніна Григорівна, яка поверталася вечорами з поля разом із своїми подругами. Була і водиця з цієї облаштованої кринички. Остання зустрічала кожного подорожнього, хто прямував путівцем до села через ліс.
І вже колишній мешканець Старого Майдану хоче по крихтах зібрати географію своєї родини. Це буде і найдостовірніша історія рідного краю, людей, які ще живуть у ньому, сплетене у вінок усе найкраще із надбань, яке зберігає пам’ять.
Уже мало тих, хто в селі пам’ятає велику родину Марченків. Бо її глава, Степан Кузьмович, ще в далекому 1956 році, відомий механізатор, поїхав обживати цілинні землі Казахстану. У Кустанайській області, в одному із радгоспів орав перелоги, їх засівав. А у жнива пересідав на збиральний комбайн і відправляв намолочене збіжжя у державні засіки. У помічники до себе він брав сина Жору. Вже тоді вчив його ремесла хліборобського, важкого, але почесного. І тямущий хлопчина, добре засвоював батькові уроки-настанови, любов до землі і техніки. Зерна ці проростали добірними сходами у Марченка молодшого. Батько дивився із прицілюванням на подальше життя сина. Бо вже пізніше Георгій буде самостійно працювати з ранку і до смерканку, заслужить повагу, стане кавалером високої державної нагороди – медалі «За трудову відзнаку».
Найкращі спогади у Георгія Степановича залишилися про трирічну строкову армійську службу, яку розпочав із вересня 1959 року. Уже влітку 1962 ладнувався звільнитися у запас. Та на його долю, як і ровесників по службі, випало ще одне випробування. На солдатську зрілість та на самопожертву. Простіше, надати посильну допомогу кубинському народові у захисті революційних завоювань. Тож на все життя запам’яталасявійськово-стратегічна операція «Анадир». І в липні того ж року сержант Марченко, старший радіо-релейний механік, зв’язківець, переодягнений на кораблі у цивільний одяг, жив, ніс службу і діяв згідно проведеного інструктажу. Повантажившись на морські лайнери, разом із бойовою технікою, вийшли у відкриті морські простори. Про згадану операцію він у числі інших військовослужбовців нічого не відав. І лише через три доби, після проходження протоки Босфор і Дарданелли, всі «цивільні» пасажири дізналися, що їх рейс пролягає до острова Куба.
Георгій Степанович – воїн-інтернаціоналіст, учасник бойових дій. За особисту мужність і героїзм та з нагоди піввікової річниці Кубинської революції відзначений медаллю – «50 років військово-стратегічної операції «Анадир». А найбільше ветеран гордиться, що у пам’ять тих героїчних днів був нагороджений Грамотою президента Куби, яку дуже цінує.
Пролетіли - прошуміли роки. Тож коли по запрошенню пішов працювати в райоб’єднання« Сільгосптехніка», керівництво підприємства доручило йому новий екскаватор. Потрапив у спецзагін по проведенню меліоративних робіт у господарствах Тефіпольщини. За його участю було осушено не одну сотню гектарів перезволожених земель та згодом передано у загальне користування.
Свою майбутню дружину, студентку Одеського медучилища, зустрів у Волиці. Споруджував там штучні водойми. І з 1968 року – разом, пліч-о-пліч торують життєву стежину. Радіють успіхам дочки Світлани і зятя Петра, сина Ігоря й невістки Інни, онуків Андрія й Олі, Єви та Іллюші. Дочекалися і не можуть натішитися правнучкою Маргаритою.
Зводився гігант на Полкві – Теофіпольський цукровий завод. І Георгія Степановича, як знаючого механізатора, добре зарекомендованого спеціаліста в попередніх підприємствах «перекинули» на його спорудження. Погодився, бо не міг відмовити районному керівництву. За свою добросовісну працю неодноразово нагороджувався грамотами, подяками, іменними знаками. Були і грошові заохочення.
Неодноразово портрет передовика заносився на Дошку пошани підприємства. Прикрашало фото і районну Дошку пошани. Був кращим раціоналізатором цукрового заводу.
Та як тут знову не згадати батьківську настанову, одержану у казахських степах, бути завжди попереду, любити обрану професію, гордитися нею. І той приціл – визнання майстерності, уміння дорожити честю і підносити виробництво до нових висот. Саме тут і заслужив у 1981 році вже згадану медаль «За трудову відзнаку».
…Ось уже 16 років, як Георгій Марченко очолює первинний ветеранський осередок цукрового заводу. Первинка входить у п’ятірку кращих у районі. Інженер людських душ, архітектор їх характерів разом із волонтерами складає паспорт для кожного члена первинки. Сюди занотовується матеріальний і фізичний стан ветерана праці, його соціальні потреби. Організовує вітання людей поважного віку.
Плідно працює ветеранська організація з адміністрацією цукрового заводу, місцевим профспілковим комітетом. Дуже уважно ставиться Георгій Степанович до звернень ветеранів і віддає їм частину своєї душевної теплоти. Рада первинного осередку піклується, аби окремі категорії колишніх цукроварів мали змогу отримувати пресу, тож надають таку можливість інвалідам та одиноким. На 2020 рік, наприклад, 25 ветеранам передплачено газету «Ветеран України». Цьому посприяв депутат районної ради Михайло Тєнєнєв.
Георгій Степанович – активний учасник народного аматорського хорового колективу «Відлуння» районного Будинку культури. 15 років він дарує свій спів громадськості Теофіпольщини та області.
7 липня, на народне свято Івана Купала, Георгій Степанович відзначить свій ювілей – 80 років від дня народження. Міцного вам, колего, здоров’я, родинного затишку, благополуччя, щирої поваги усього нашого славного ветеранства, життєвого довголіття.
З роси та води, шановний ювіляре!
Андрій Рудюк,
завідувач прес-центром районної ради ветеранів