Теофіполь в моїх  спогадах

Білий Камінь. Чолганський Камень. Чолган (в народі Човган). Теофіполь. 600 років в історії, а до цього невідомо скільки.
Залишилась мить цієї історії і в моїх спогадах…

Тихенько і лагідно-лагідно:
- Вставайте, діти, підемо по хліб.
Заворушились ми з братиком Іваном. За вікном ледь сіріло. Спати, ой як ще хочеться, але ми добре знали, що йдемо по хліб. Іти потрібно до Човгана, а це більше, ніж три кілометри. Там, біля школи, над дорогою, стояв дерев’яний ларьок, а в ньому з якоїсь години (коли привезуть) продавали хліб: одну буханку на руки (цей хліб чомусь пахнув бензином). Швиденько вдягнувшись, пірнули в ранкову прохолоду. Полопотіли за мамою по дорозі, збиваючи пилюку. Були ми ще зовсім маленькі. Йшли ми не одні і йшли швидко, бо потрібно було зайняти чергу. А людей – купа!
Сонечко вже геть підбилось.

Втома важка. Нарешті Хліб. І люди кинулись до віконечка. Ніхто ні на кого не дивився. Яка черга?! Всі бачили тільки Хліб! А він свіжоспечений так лоскотав ніздрі… Ось і ми біля віконечка. Ми з братом попереду, щоб продавчиня бачила, що ми є, а мама за нами. Взяла Хліб і передала якомусь дядькові, а сама заходилася нас рятувати, бо задушать. Коли виштовхались з того натовпу, дядька і слід простиг… Мама в просьбу, ми – в плач. А хліба нема і грошей нема, і сандалик з моєї правої ноги і досі там… Додому ішли перетомлені, голодні, під палючим сонцем…
Школа. Вчилися гарно. Прийняли в жовтенята. Урочисто прикріпили на груди зірочку з фото, на якому «хлопченя з розумними очима». І жовтенята обов’язково повинні були щоденно носити на грудях цю зірочку з «вічно живим Володею Ульяновим».
Далі – піонери. Загони. Дружини. Зльоти. Зльоти уже в Теофіполі на тому місці, де зараз стадіон (там ще були такі великі камені, казали, що то залишки якогось замку чи фортеці). Могутній голос: «Піонери, до боротьби за справу Комуністичної партії Радянського Союзу (і, як вибух,) будьте готові!» Різкий змах правої руки над лобом і дзвінке кілька-сотенне «Завжди готові!». За яку справу? До якої боротьби? Не всі 10 – 15 річні діти усвідомлювали, але були «Завжди готові!»
А комсомольські конференції, пленуми. Повна зала у старому будинку культури… І знову ж таки: «Если партия сказала – надо, комсомол ответит – есть!» Таке було… А якщо ти не згоден – догану вліплять, чи з комсомолу виключать… Яка ганьба! Ще й в райком викличуть…
Старі одноповерхові будівлі лікарень над ставом. Зберігся один, там нібито має бути музей.
Старий ярмарок. Довгі дерев’яні столи, а над ними дерев’яні дашки. П’ятачок для худоби: корови, кози, вівці. Коней не було. Коні були в куркулів…
«Залізна лавка», де зараз костел. Ще донині збереглися шумовка, пральна дошка і дві каністри на гас там куплені. Оце якість!
Металевий солдат у скверику припав на одне коліно, нагадував про Велику Вітчизняну війну. А поруч невеличка аптека, одна на цілий район. Всіх рятувала.
Чайна, (де зараз магазин «Лілея»). Невелика зала і гіллястий фікус у великому дерев’яному ящику.
Скільки він відфільтрував диму з викурених «Шахтерских» і «Беломор – каналу». Скільки випив недопитого пива! Вистояв! Хто ж то його приютив?

І Теофіполь був би не Теофіполь без євреїв. А їх трохи було. Старенькі драні хати… Як ми, дітлахи, раділи їхньому приїзду в село. Старенька конячина, розхитаний віз, на якому повно торбів і всякого дрантя, за яке ми вимінювали глиняні півники-свистунці і пищалки, а мами – перець, лаврові листочки і тернові хустки на свято. Ото була радість! Ми випроваджали їх аж за село.
А ще незабутні, шановані, мудрі учителі… Найбільше запам’ятався найкращий вчитель фізкультури – історик нашої школи Крепель Микола Йосипович.
У Теофіполі на старому кладовищі, недалеко від дороги, витесаний з каменю стоїть куб, зверху лежить куля, а поруч лежить на землі кругла колона біля двох метрів довжиною, напевне дуже важка…
Мій дід Фесун Степан Степанович розповідав, що наш рід походить з Донських козаків. Я стала шукати коріння і знайшла цю могилу. Про неї ніхто ніде не згадував. Лише маленьке повідомлення у районній газеті, про те, що організація О. Рея «Славь» трохи підремонтували цю могилу… А про Донський козачий полк читала колись, що його солдатів лікував у 1835-1836 роках лікар Й.Ф. Гартман. Більше нічого надрукованого не знайшла. А на сторонах цього куба написано:
1. «Прахъ … здесь почивает, … тебя прохожий ожидает. Пожалуйста остановись, вздохни о нем и помолись».
2. «Под сим лежитъ прахъ Сотника Евфимия Федотова Губкина, Войска Донского, умершаго въ 26 день июня 1852 года на 27 году от рождения».
3. «Помяни единственного сына от Командира Донского казачьего №2-го полка Подполковника Губкина»
4. «Скажите на родном Дону,
Что я нахожусь в плену,
В такой стране,
Которой имени не знаю,
Но ясно понимаю, что тут готовится.
И всех людей пленить
И никого не возвратить».
Ось така історія. Хіба не цікаво? Не так уже й давно це було, а мало хто про це й знає…
Розбудова… Велика розбудова. Про неї розповідав мені старший брат Коля, який працював електрогазозварювальником у комунгоспі. Не раз і вночі приходилося працювати, бо потрібно було здати об’єкт до призначеної дати, чи якогось ювілею. А тоді було строго. Не одну новобудову він зліпив докупи. Бо був він не просто зварювальником, а висококваліфікованим зварювальником – водолазом. Три з половиною роки прослужив у морфлоті у Владивостоку. Про ту розбудову дуже гарно на сторінках «Життя Теофіпольщини» розповів Аркадій Медвідь.
А потім… «той мурує, той руйнує…». Все пішло шкереберть. Зруйнували все. Залишилися лиш лікарня і пекарня.
Будемо знову розбудовувати, бо прийдешнім, якщо вони залишаться, потрібно буде теж щось робити. Дуже гарно зберегли ще свої робочі кабінети і … природу.
Протруєною стрілою б’ють у груди погруддя Г. Попружного та Ф.Франчука. За що?
Дороге, віковічне, миле містечко, витримки тобі і процвітання.
Ми любимо тебе і шануємо, рідний наш Теофіполь!
Галина Журба