ВІДВАЖНИМ БУВ

НЕ ДЛЯ БРАВАДИ

Мабуть, не знайти у нас такого села, де б хлоп’ячі ватаги не грали «у войну» або «шпійона». Й дарма, що в крамницях ще не було такого дефіцитного товару, як іграшкові пістолети та автомати (а якщо десь і з’явилися, то навіть у середині сімдесятих не кожна родина дозволяла собі викласти кілька карбованців на таку розкіш), агресивне малолітнє воїнство від того анітрохи не страждало, бо запросто обходилось підручним матеріалом - очеретом або стеблами соняшника, ліщиною чи просто палицями з іншої рослинності. Так що «озброєння» та «амуніція» для отих воєнізованих загонів «червоних» і «білих», «наших» і «фашистів» проблемами не вважалися. Морокою було інше – як уникнути екзекуції старших домочадців за несамохіть пофарбовану різнобарв’ям у колір хакі одежину або, ще гірше, - дірок на ліктях та колінах. Адже які військові баталії обходились без пластунських пересувань на пересічній місцевості чи рукопашних боїв?
Ота хлоп’яцька «воєнщина», звісно, аж ніяк не могла обійти стороною й Віталю Шевчука з Єлизаветполя. Але те захоплення на вибір подальшого життєвого шляху аж ніяк не вплинуло. Бо ж якби забаг стати, як у селі казали «командіром», то можна було й спробувати, а так без зайвих роздумів після Гальчинецької восьмирічки подався в науку у Коров’є, тобто Теофіпольське профтехучилище №34, звідки через три роки вийшов із спеціальністю механізатора широкого профілю. Щоправда, йому таки судилося і на справжній війні побувати, і покомандувати. Але про те – згодом.

Життя – не автомобіль, у нього заднього ходу немає. І ніхто не багатий настільки, щоби викупити своє минуле. Навіть у власної пам’яті. Зате вона, пам’ять, дозволяє воскресити іноді до найдрібніших, найменш суттєвих, здавалося б, дрібничок все, що сталося з тобою. Це і є, мабуть, найважливішим фактором, що різнить людину від інших живих істот. Тому й пам’ятає Віталій Степанович Шевчук, наче табличку множення, все, що пов’язано передусім з його армійською службою, на яку був призваний 10 листопада 1986-го. А вже через два тижні юнак опинився в «учебці», що в узбецькому місті Термез.
Ніщо так не отруює наше життя, як невідомість. А ще, кажуть, немає нічого гіршого, аніж чекати та наздоганяти. Будучи в Термезі на виучці, хлопець достеменно не знав, навіть не уявляв, що його далі чекає. Хоча й чимало що, як потім виявилося, передбачив вірно. Скажімо, те, що курс молодого бійця у нього тривав значно довше звичайного – майже півроку. Та й не по тому профілю, на який сподівався: він же тракторист, а тут навчальна програма має значно ширший і раніше малознайомий напрям. А це вже неспроста. Та й дещо підказувала близькість кордону і відгомін подій на сусідній території.
Усе вирішилося напрочуд просто, коли 7 травня 1987 року Віталія Шевчука з товаришами в ролі кулеметника бронетранспортера доставили в республіку Афганістан у військову частину з лаконічною адресою: п/п 51884. Та більше шокувало інше – перший бойовий вихід мав відбутися вже буквально через три дні, тобто 10 травня. Це асоціювалося з тим, як, даруйте, цуценят учать плавати: просто кидають на глибину, де вони самотужки оволодівають навичками виживання.
Звичайно, порівняння не зовсім вдале, подумалося згодом, бо ж не покинули його напризволяще – поруч були більш досвідчені бойові побратими, чия опіка анітрохи не сковувала, а навпаки - спонукала до зібраності, ще більшої дисциплінованості. Й ті уроки мужності хлопець сприймав наче губка воду. Головне – попри цілеспрямованості для виконання завдання ти обов’язково відчуваєш лікоть товариша по зброї і мусиш робити все так, аби й він міг покластися на тебе. Бо ж, нічого гріха таїти, нерідко траплялися й казуси. Особливо з новачками. Деякі молоді відчайдухи із показною готовністю та рішучістю і непотрібним нікому ризиком кидались 1 березня 1988 року почалася підготовка до виведення військ так званого обмеженого контингенту Збройних Сил Союзу РСР з Афганістану, передача військової техніки та місць дислокації іншим підрозділам. Через два тижні, пригадується, наші охоронці супроводжували першу Джалалабадську колону, зокрема полк, який відстав від основних сил, на відрізку дороги Баграм – перевал Саланг. За успішне проведення операції командир відділення сержант Віталій Шевчук отримав вищу нагороду ЦК ВЛКСМ «Воїнська доблесть». А восени, після проводки наших полків із Кандагару, груди Віталія увінчала чергова бойова нагорода – медаль «За відвагу», а на погони лягла широка «личка» старшого сержанта.
Отак на бойових виходах проходила армійська служба нашого земляка, який брав безпосередню участь у виводі радянських військ з Афгану. В грудні, під час супроводу чергового полку з м. Кабула смерть знову дихнула в обличчя відважного бійця – його бронетранспортер натрапив на фугас. Цього разу обійшлося без поранення, але старший сержант Шевчук зазнав другої контузії. Хто не знає, що таке, то вважає, що для здоров’я, порівняно з тілесними ранами, це дрібниця. Це на перший погляд, бо коли з вух тече кров, а ти мало що розумієш після того вибуху, то це вже не жарти. І що найприкріше, ота злощасна контузія час від часу вже згодом дасть про себе знати.
Того разу Віталій відновлював своє здоров’я у полковій санчастині, оскільки шпиталь вже покинув місце дислокації. А в запас старший сержант Шевчук пішов 16 січня 1989 року. Його ж полк повернувся у Союз наступного дня.
Півтора року тривала афганська епопея Віталія Шевчука. І весь час, за винятком лікування, він перебував на передньому краї, не ховаючись за чиїсь спини. Й нічого героїчного в тім не вбачає – він просто на совість виконував свій військовий обов’язок, якому присягнув. Шкода лише, що останнім часом таки дає знати про себе важке поранення й ті зловісні контузії. Доки міг, кілька років працював механізатором у рідному сільгосппідприємстві, в охороні. Нині ж, передчасно пішовши на пенсію, з дружиною Світланою мешкають в нашому обласному центрі. Світлана Богданівна ще працює в сфері торгівлі. А найбільша втіха для подружжя – їхня внучка, якій 22 квітня сповнилося два рочки.
-Що то молоде, - жартує дідусь Віталій Степанович. – На п’ять днів, а таки мене випередила зі своїми іменинами…
На Стрітення, у день вшанування воїнів-інтернаціоналістів, котрим випало воювати на території інших держав, збираються й колишні «афганці». В.С. Шевчук, розглядаючи свої нагороди за ратну службу, кладе їх небавом до сховку (як він вважає, це не для бравади чи гордині) і скрушно зітхає, згадуючи своїх побратимів, котрі вже за межею вічності:
-Не дожили, не вижили. Нехай земля їм буде легкою…
Валентин ДУЗЯК, журналіст. Червень, 2020 року.