Пам’ятаємо тебе, брате!
Дуже добре,що пишеться книга про афганців з нашого району. Бо ж ці молоді хлопці пройшли крізь пекло, душею та тілом відчули страхіття війни на чужій далекій землі. А тих, хто повернувся живим, Афган ніколи не відпускав, залишився для них вічним болем.
Ця жахлива війна торкнулася і нашої родини. То ж хочу розповісти про свого рідного брата Сергія Леонідовича Переймибіду з Медисівки. Народився він 26 квітня 1969 року, був старшим в сім’ї, я була молодша від нього на п’ять років, а сестричка Світлана – на шість років. Наша мама Валентина Олексіївна робила на фермі, батько – шофером, жили, як всі, ніхто не розкошував. Як Сергій був у першому класі, батько від нас пішов. Був ще зовсім малим хлопцем, а став матері підмогою, був дуже роботящим, піклувався про нас та менших дітей, які мама народила вже від другого чоловіка. Бо ж таке життя.
Як закінчив вісім класів Гаврилівської середньої школи, пішов вчитися в Базалію, в профтехучилище, на газоелектрозварювальника, був кмітливим, тямущим. У листопаді 1987 року призвали його в армію. Один місяць був в учебці в Коломиї, а далі – Кушка та Термез,опісля - Афганістан. Ми знали, що він там в Афгані, танкіст, мама дуже плакала, ми всі переживали. Коли від Серьожі приходили листи, мама по десять разів їх перечитувала, ми їх знали напам’ять. Був він там десь рік, в лютому 1989 радянські війська з Афганістану вивели, то ж дослужував у Союзі.
Як ми раділи, коли восени брат повернувся додому! Як ми ним гордилися! Про службу згадував неохоче, бо ж війна є війна. Став працювати зварювальником у колгоспі, далі шоферував, йому, як афганцю, дали квартиру в Гаврилівці. На його честь у рідній Медисівці вулицю, де проживала мама, назвали Інтернаціональною. З Челябінська невдовзі привіз дружину Лєну, росіянку. Народився у них синочок, мій похресник, назвали, як тата, Сергієм. Все було добре, ми бачили, що він щасливий. Як було малому рік, захотіла Лєна поїхати додому. І поїхав наш Серьожа за ними. Як би ж то було знаття, що станеться така біда!
Працював в міліції, був на Чеченській війні. Знаємо, що був товариським, мав багато друзів. Та 1 жовтня 1996 року забили нашого брата на смерть. Йому було лише 27 років. Були тоді буремні 90-і, і в міліції нелегко було робити, справедливості ніколи не було. Наша тьотя Рая, мамина сестра, жила недалеко, в Орську Оренбургської області. Одразу приїхала туди, подзвонила, щоб ми не їхали, нічого не розпитували, щоб не нашкодити братовій сім’ї. Так їй натякнули його друзі.
Як ми пережили таке горе, не знаю, найбільше ж побивалася та тужила мама. Скільки ще жила, не гоїлася в її серці кривава рана. І ми ніколи про брата не забували, була це для нас дуже велика втрата.
Пам’ятаємо тебе, наш дорогий брате! Молимося за тебе, за твою невинну душу. Залишився для нас ти білим ангелом, то ж не забувай, приходь у наші сни.
Галина Лівшун, село Святець
