ОДИН З П’ЯТИ

ІВАНОВИХ СИНІВ

Грудень 1979 року. Далека та чужа країна Афганістан. Саме сюди в той час був введений обмежений контингент радянських військ. Кожен рік віддаляє нас від того кровопролитного періоду афганської війни. Але той час, погодьтеся, не підвладний викреслити з пам’яті героїчних образів наших бійців.
Серед багатотисячного загону Збройних Сил Союзу РСР були там і двоє моїх односельців – Володимир Іванович Самчук і Василь Михайлович Штик. Про першого з них – наша розповідь.
Народився Володимир Самчук 24 травня 1961 року у мальовничому селі Рідка, що поруч тихоплинної річки Семенівка, в родині колгоспників – Івана Федотовича і Валентини Григорівни. В сім’ї ж зростали ще четверо братів нашого героя.
Батько трудився на колгоспній конюшні, а мама – в буряківничій ланці. Іван Федотович, окрім всього, мав ще хист до столярної справи. Тому при необхідності його запрошували до праці в будівельній бригаді. Допомагав справний майстер також односельчанам та жителям навколишніх сіл в спорудженні їхнього житла та присадибних будівель. Нікому не відмовляв. А коли за Іваном Федотовичем, як майстром столярки, приїздили замовники із сусідніх сіл, то, шукаючи його помешкання, запитували:
-Де тут живе Іван, котрий має п’ять хлопців?
Односельці ж, звісно, знали про кого йде мова, і вказували на оселю І. Ф. Самчука.

Принагідно сказати, що родина Самчуків дружна, славиться своєю працьовитістю. Всі п’ятеро синів з честю відслужили дійсну строкову службу в Збройних Силах. Ніхто, як мовиться, не ухилявся від свого громадянського почесного обов’язку перед державою. Усі члени сім’ї закохані в книгу. Коли будете в їхній оселі, то обов’язково звернете увагу на чималеньку книжкову бібліотеку, яка тут на чільному місці. То ж усі п’ятеро хлопців зростали у дружбі з друкованим словом, особливо на патріотичну тематику та любові до рідного краю. Наприклад, підростаючи, хлопці були ініціаторами поїздок до міста Золочів на Львівщині, де покоїться прах їхнього дядька Леонтія, котрий загинув там 1944 року в боях з гітлерівцями, визволяючи нашу землю від окупанта. Тому патріотизм і бойовий дух у майбутнього «афганця» Володимира Самчука закладався ще з юних літ, як кажуть – ще з молоком матері (до речі, нині і мати Валентина Григорівна, і батько Іван Федотович уже відійшли від своїх дітей у потойбічні світи).
Треба сказати, що В. Самчук постійно дружить зі спортом. У Поляхівській середній школі, яку він закінчив, був навіть спорторганізатором у класі.
Після десятирічки допризовник за направленням райвійськкомату навчався в Теофіпольському СПТУ-34, де здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю. Після навчання в училищі Володимир працював бульдозеристом у рідному колгоспі «Україна» в селі Бережинці.
Непомітно минав час, який невдовзі приніс призовникові Володимирові Самчуку повістку про його призов на дійсну строкову службу в ряди Збройних Сил Радянського Союзу. Це сталося 22 жовтня 1979 року.
Після обласного збірного пункту В. Самчук розпочав свою солдатську службу в м. Овруч Житомирської області, де й пройшов курс молодого бійця. А 2 грудня прийняв військову присягу і був зарахований в розвідувально-десантний батальйон.
- З перших днів я вже зрозумів, що служба моя медом не буде, - розповідає Володимир Іванович. –Розпочалися інтенсивні тренування із складання і розкладання парашута. Пам’ятаю, що 19 грудня був перший стрибок з парашутом з висоти 650 метрів. Той страх, що оповивав мою душу, не передати словами. Жах та й годі! 24 грудня був другий стрибок з висоти 950 метрів. І не зовсім вдало, бо зависнув я з парашутом на дереві. Довелося товаришам по службі виручати мене з «деревного» полону. Добре, що обійшлося без травм.
Потім нашу військову частину почали в якійсь мірі розформовувати і я згодом потрапив у місто Термез в ракетний дивізіон тактичного призначення на посаду оператора електронно-обчислювальної машини, що була встановлена на автомобілі ГАЗ-66.
Пам’ятним для мене був день 22 січня 1980 року: наш військовий підрозділ на понтонах переправився через кордон і ми опинились в чужій країні – Афганістані. І зразу ж «сувенір»: потрапили під обстріл душманів. Через це одна автомашина згоріла, її довелося замінити.
По гірських дорогах і перевалах дісталися в м. Кондуз. Тут було все привозне: вода, харчі, пальне. Тому часто доводилось виїжджати в місто Баграм, бо там була нафтобаза. При першому рейсі в це місто потрапили під нищівний обстріл ворога. Бензовоз, в якому я їхав, підбили пострілом з боку душманів. Водій «УрАЛу» загинув на місці, я дістав легке поранення і потрапив в пересувний шпиталь.
Десь через тиждень рана на руці помітно загоїлась і я знову повернувся в свою військову частину. І знову моє бойове пересування по гірських дорогах, і знову поранення, але, слава Богові, залишився живим. Напевне, що мій ангел-хранитель був надто прихильним до мене.
В серпні 1980 року наш військовий підрозділ, де нараховувалось чимало воїнів з колишніми пораненнями, вивели з Афганістану. Загалом я прослужив в тій воюючій країні сім місяців – сім місяців між життям і смертю.
Далі моя строкова служба проходила на території Союзу РСР. А 26 грудня 1981 року я, молодший сержант Володимир Самчук, був демобілізований у запас і власною персоною повернувся до рідної Рідки.
Але, ставши на облік в Тео-фіпольському райвійськкоматі, я отримав відразу повістку на навчання на артилерійські курси офіцерів запасу, що проходили у місті Луга Ленінградського військового округу. Успішно завершивши тут своє навчання, отримав військове звання - лейтенант запасу. А вже після цього я взяв участь у збиранні врожаю зернових, як колись модно звучало, - на цілині. Ось так!
Потім трудовий шлях Володимира Самчука проліг до Теофіпольського райоб’єднання «Сільгосптехніка», яке скерувало його на курси шоферів в місцевий ДТСААФ. Після навчання, як і належить, отримав відповідну спеціальність, відпрацювавши після того певний час водієм автомобіля на підприємстві.
Своє ж перше кохання Володимир Самчук знайшов у селі Червона Дубина, де йому надто сподобалась миловидна продавчиня Таня. Отож, одружившись, наш герой перебрався на постійне місце проживання до оселі дружини, і почав шоферувати в місцевому колгоспі «Червоний Жовтень». У подружжя народилась донечка Іринка. Все було гаразд. Але недовго. Лихо підкралося зненацька: Таня важко захворіла. Медицина була безсилою. Володимир Іванович овдовів. Невдовзі обставини склалися так, що він змушений був повернутися на постійне проживання в Рідку.
Минав час. Володимир Самчук одружився вдруге, взявши собі за дружину Галину, котра вже мала двох своїх дітей. Незабаром у них появився на світ Божий синочок Ігор. Нині він вже дорослий, мешкає і працює в Києві.
Не забуває батько і про своїх нащадків у Червоній Дубині. Часто навідується до доньки Ірини, внучок Сніжани і Діани. Звичайно, не без гостинців. Нещодавно подарував їм свій легковий автомобіль. Мешканці Червоної Дубини і Турівки старшого віку схвально (котрі добре знають його) відгукуються про В.І. Самчука. Шкода, однак, що доля керує людьми, а не люди нею.
Сам же Володимир Іванович нині займається індивідуальним підсобним господарством – розводить коней, обробляє присадибну ділянку. Працює, старається, як і колись його батько Іван Федотович. І це закономірно. Бо ж він один з п’яти Іванових синів.
Володимир ЛИСЮК,
історик, майор Збройних Сил у відставці