Спогади про батька серце крають

У період Великої Вітчизняної війни в Теофіполі діяла підпільна антифашистська організація, одним з ватажків якої був уродженець села Гаврилівки, випускник Харківського інституту журналістики Михайло Якович Царук. Підпільників викрили і вороги по-звірячому з ними розправилися. Як справжній герой, в Ізяславській тюрмі поневірявся і був розстріляний Михайло Царук.
Про події тих страшних чорних днів у свій час писали в нашій районній газеті відомий в Україні краєзнавець Іван Стасюк та редактор колишньої «Червоної зірки», теж краєзнавець Вадим Шептицький. А не так давно член Національної Спілки журналістів України, колишній працівник редакції Тадеуш Островський встановив зв’язок із Ларисою Царук (на знімку), дочкою відомого подільського підпільника, патріота рідної Батьківщини.

Ця мужня прекрасна жіночка, котра втратила ще маленькою свого батька, а згодом донечку Тетяну, на-діслала нові документи і матеріали. Публікуємо один із листів.

Шановний
Тадеуше Казимировичу!
Наближається травень, день коли людство відзначатиме 75-річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні.
А я, Лариса Царук, вкотре буду схиляти голову перед пам’яттю свого татуся - Михайла Яковича Царука, який ціною свого життя завоював для мене право жити. Ім’я мого батька для мене святе і безсмертне.
Я вдячна долі, що на схилі літ нас, Тадеуше Казимировичу, познайомила моя родичка Ніна Іванівна Квасюк і я з болем і вдячністю взнала, що пам’ять про мого тата ще жива.
У своєму сімейному архіві я зберігаю передсмертні батькові листи, інші матеріали з тих далеких і гірких часів, зокрема бойову характеристику, в якій говориться як чесно і добросовісно він виконував свій обов’язок перед Батьківщиною. Характеристика підписана командиром р/р Доброжановим та начальником штабу партизанського об’єднання Одухи.
Листи мого тата з фашистської тюрми - це безцінний заповіт для мене, це приклад високої моральності, величної віри в перемогу, безграничної любові до Батьківщини, до народу, до своєї родини. Ці листи я завжди перечитую з великим болем в душі, ось і сьогодні від хвилювання сльози заливають моє обличчя і це не дає мені змоги описувати всі події з біографії мого тата. А тому я висилаю деякі матеріали з свого сімейного архіву, що висвітлюють подробиці його такого короткого, але героїчного життя з моїми коментарями.
Мій татусь, отримавши освіту журналіста, почав свій трудовий шлях на посаді заступника головного редактора районної газети Ізяславського району.
Колеги згадували його як скромну, гарну, в повному розумінні цього слова, людину, талановитого журналіста, якого чекало велике майбутнє. Але не судилося...
Клята війна зупинила всі події і сподівання.
З розповідей моєї мами, підпільники розмножувати листівки (автором яких був мій тато) не тільки в Теофіполі, а й в інших селах та навіть районах. Із власноруч полагодженого радіоприймача дізнавались про події па фронті і використовували це у своїй діяльності. Члени організації виводили з ладу телефонний зв’язок, попереджали молодь про відправку в Німеччину тощо.
Гітлерівський запроданець добре знав дату переходу до партизан і повідомив про це фашистам (мій тато налагодив зв’язки підпільників з партизанським загоном). Вночі з 10 на 11 грудня 1943 року мого тата арештували. Дідусь Кирило пригадував, що коли німці оточили будинок, батько заховався, але почувши слова поліцаїв, що якщо не знайдуть Царука, то заберуть усю сім’ю, батько сам вийшов зі схованки і здався.
Неможливо без сліз та невимовного болю читати про те, які щоденні нестерпні тортури йому приходилось переживати в катівні, але він залишився нескореним патріотом, вірним своїм ідеалам. Хочеться не тільки плакати, а й голосно ридати, коли читаєш як татко описував останні хвилини свого життя: «Босий з розкуйовдженою головою, в одній лише білизні піду туди, куди іде набагато кращих...»
7 січня 1944 року його розстріляли. Зі слів очевидців (згадували рідні) в нього були настільки обморожені ноги, що кусками відпадала шкіра. Татка розстріляли першим. За певну плату моєму дідусеві вдалось забрати тіло батька і підводою привезти для захоронения на Теофіпольському кладовищі.
Мій татусь прожив всього 24 роки непростого, бід-няцького життя.
Пригадую, як його мама (бабуся Наталя) розповідала, що вчився тато на самостійно зароблені гроші (вантажив та розвантажував вагони, не цурався будь-яких підробітків). Не дивлячись на значні матеріальні труднощі, тато вчився на «відмінно». А на канікули привозив рідним в подарунок хлібні сухарі, які сам і сушив.
Уявляю, як боляче було йому йти з життя, знаючи, що він залишає донечку - сирітку (тобто мене). Як мріяв він, щоб я отримала освіту, просив допомоги в цьому у своїх рідних, друзів.
Коротко про себе. Моє дитинство пройшло в Теофіполі. Поруч зі мною була моя бабуся Тетяна, яку я називала мамою. Як відмінницю навчання, мене зарахували в медичне училище, по закінченню якого я деякий час працювала в медичній галузі. Але зрозумівши, що це не моє покликання, вступила в Рівнен-ській педагогічний інститут ім. Мануїльського (зараз гуманітарний університет).
Практично 45 років віддала кооперативній освітянській галузі, здійснюючи в кооперативному коледжі економіки і права керівництво методичною роботою. Як викладач, мала вищу кваліфікаційну категорію, звання «Відмінник освіти України». Започаткувала і, допоки працювала, випускала газету коледжу «Студентські обрії», матеріали якої з інтересом перечитували студенти, їхні батьки, викладачі та співробітники, використовували при проведенні багатьох заходів. Оглядаючись на прожиті роки, я впевнена, що моєму таткові ніколи не було б за мене соромно.
Виховала свою незабутню, дорогу донечку Тетянку, яка теж була гідною називатись внучкою такого дідуся як мій батько.
Таня закінчила 4 навчальних заклади (окрім школи), захистила дисертацію і була кандидатом економічних наук, завідувала кафедрою Європейського університету та за сумісництвом викладала в коледжі. У 2014 році моя донечка пішла з життя у світ далекий, неземний. Для мене це стало страшним ударом. І тепер я плачу і за дорогим татусем, і за дорогою донечкою. До трагедії з моєю Тетянкою я щорічно відвідувала могилу свого татка, могили рідних, адже Теофіполь - це моя Батьківщина.
Горе зробила мене інвалідом II групи і тепер мої рідні та близькі мені люди, а це Ніна Іванівна Квасюк, Лідія Григорівна Остапчук, Ядвіга Іванівна Квасюк, Зіна Григорівна Жигалюк доглядають дорогу мені могилку і всіляко, хто як може, мене підтримують, за що я їм дуже вдячна. Дякую за все і своєму онуку Дмитру, єдиному синочку моєї донечки. Пам’ятають мого тата і односельці. Його ім’я навічно закарбоване на обеліску в центрі с. Гаврилівка, де він народився. Декілька листів мені написали дітки, слідопити місцевої школи, що свідчить про те, як глибоко розуміють вони подвиг свого земляка, а мого татуся та гордяться ним, створивши в школі куточок пам’яті (я його відвідувала), їхні листи я передаю для ознайомлення.
А наостанок я хочу побажати, щоб дороги пам’яті про мого татка і всіх тих, хто віддав своє життя за Батьківщину, за народ, будуть вічно живими.
З вдячністю та побажаннями добра Лариса Михайлівна Царук