Наша гордість і честь

Саме так, без зайвих пишномовностей, я б назвав нашу Зінаїду Петрівну Возну. За її відкрите людям серце, безкорисливість і постійне прагнення робити іншим лише добро.
Петро і Ярина Возні, прості трударі з Волиця – Польової, навіть не думали що їхня середульша сягне таких висот, бо без різних там забаганок воліли для доньки єдиного – аби була здоровою та щасливою.
Дівчина до роботи була навчена змалечку, отож після десятирічки без вагань пішла у буряківничу ланку, згодом очолила її, комсомольсько-молодіжну, а потім стала помічником керівника вже механізованої ланки по вирощуванню цукристих.
За якихось десяток літ у її житті сталося стільки разючих, причому приємних змін, що й самій не вірилося: без відриву від виробництва закінчила Білоцерківський сільськогосподарський інститут і отримала диплом агронома, одружилася із працьовитим механізатором колгоспу ім. Леніна Миколою Гноївським, з яким народила і з часом виховали двійко прекрасних дітей - Валю і Володю, почала працювати агрономом – ентомологом.
Молода жінка не була осторонь громадського життя, за що прийшло і перше визнання - її обрали депутатом сільської ради, членом правління господарства.

Не забарилися і державні нагороди. За досягнуті успіхи у вирощенні зернових і цукрових буряків.
Наприкінці 1966 року її відзначено орденом Трудового Червоного Прапора, у 1970- медаллю « За доблесну працю», наступного – орденом Знак Пошани.
Із переходом на іншу посаду – агронома-насіннєвода у Зінаїди Петрівни турбот додалося, але особливо плідною була її депутатська діяльність у Верховній Раді колишнього Союзу РСР. Виборці Теофі-польщини тричі висловлювали їй високе довір’я і жінка з честю його виправдовувала.
Просто важко переоцінити заслуги Зінаїди Возної в успішному будівництві кількох директивних об’-єктів промислових підпри-ємств минулих п’ятирічок. Вона разом з керівниками району та окремих агроформувань здійснила десятки поїздок у Москву, Київ та інші міста, «вибиваючи» кошти й потрібні матеріали. Як згадує у своїй книзі «Цукровий гігант на Полкві» краєзнавець, колишній заступник голови Теофіпольського райвиконкому Іван Стасюк, наприкінці сімдесятих років мали здати в експлуатацію газопровід Купіль-Теофіпольський цукровий завод, але в його техпроекті було закладено лише 350 тисяч карбованців, тоді, як їх потрібно було більше мільйона. У той час потрапити до якогось міністра було просто неможливо. Тому треба було вирушати туди з депутатом. Так і зробили. За два дні вони побували із Зінаїдою Петрівною у 12 республіканських міністрів. Пішки, бо районне керівництво транспорту не виділило. То ж жінка, як кажуть, з ніг збилася, не могла йти далі. Та все вирішилося благополучно.
А скільки людей побувало у парламентаря на прийомі за цей час! І всіх уважно вислухала, біль-шість проблем вирішила.
Перед поїздками на сесії в Москву чи просто робочими візитами депутат Возна отримувала не тільки накази виборців, а й різні замовлення від друзів, яких у неї було чимало: тому придбати щось із одягу чи взуття, іншому – якісь дрібні дефіцитні побутові речі. Й були задоволені, якщо Петрівна пообіцяла, то обов’язково слова дотримувала.
Про це й до сьогодні люди згадують із вдячністю.
Три скликання поспіль – VІІІ, ІХ і Х (а це понад дванадцять років) наш посланець союзного парламенту на совість служив своїм виборцям. Переймалася їх проблемами і опісля. Так, у 1985 році наша землячка була обрана депутатом районної ради, постійно – членом правління колгоспу, була членом обкому профспілки працівників сільського господарства. І скрізь свої обов’язки виконувала на совість.
Так співпало, що Зінаїда Возна в один день завше відзначає дві знаменні дати водночас – День Перемоги і свої іменини. І завжди отримує не десятки – сотні щирих привітань. Й це цілком закономірно, бо вона справді є гордістю і честю нашою. Тож і нині прийміть, шановна, від нас усіх, зокрема старшого покоління, віночок сонячних вітань і побажань лише гараздів, а передусім - мирного неба, довгих літ та доброго здоров’я.
Володимир Поліщук, колишній
заступник голови колгоспу с. Волиця