Надрукувати
Категорія: № 15 від 9.04.2020 року
Перегляди: 590

   ВЗІРЕЦЬ У  ВСЬОМУ

Насамперед скажу, що колишній воїн-афганець молодший сержант Томчук народився в Поляховій 30 березня 1969 року. Тому й закономірно, що нарекли його ім’ям Олексій, бо ж у тому числі відзначають празник святого Олекси Теплого. Батьки: Павло Лук’янович і Галина Петрівна – раділи ( хоч і не первісток, бо вже була в них донька Наташа) і були, як мовиться, на сьомому небі. Та й як не радіти – це ж бо мужчина – майбутня підмога та зміна батькові. Наперед забігаючи скажемо, що вони не помилилися. Але про це в нашій розповіді пізніше.
А поки що синочок зростав-підростав. Згодом пішов до першого класу місцевої школи, навчання в якій успішно закінчив через десять років.
Подумував Альошка (так називали його в сім’ї) вступати до технікуму, але райвійськкомат випередив хлопця, та направив призовника на курси шоферів у Теофіпольське СПТ-34.
Поки навчався там, то й не зогледівся, як сповнилось йому 18 років від дня народження. А якщо так, то й вручили хлопцеві повістку на призов до Збройних Сил Союзу РСР. І вже 25 квітня 1987 року з обійстя Павла Лук’яновича Томчука проводжали під браву музику Олексу на дійсну строкову службу.


Як не дивно, але на збірному пункті в Хмельницькому Олексій потрапив в одну команду з односельчанином Василем Ящуком. Далі їхня команда прибула в Туркменію – в місто Ашхабад – у військовий навчальний підрозділ. Щоправда, Томчука зарахували до автомобілістів, а Ящука – до артилеристів. Так розпочалася військова служба зі всіма своїми труднощами, успіхами, радощами. Та як би там воно не було, але дуже приємно коли поруч, хоча й трішечки дистанційно, відчуваєш дружнє плече товариша-односельця Василя.
І все було б гаразд, якби раптова недуга (гепатит) не вивела Олексія Томчука з бойового строю. А його ж мали вже відправляти у воюючий Афганістан. Якимось чином мама Олексія Галина Петрівна в Поляховій дізналась про це і негайно приїхала до сина в госпіталь в далеке та невідоме їй місто Черчик, що поблизу Ашхабада. Щоправда, встигла ще передати гостинця Васі Ящуку.
Молодший сержант Томчук ще місяць лікувався. Одночасно сподівався, що після такої недуги його залишать в Союзі. Сподівався. Але дарма: забрали у воюючу країну, бо десь не вистачало живої бойової сили. То ж після госпіталю втрапив у афганське місто Хайратон, де дислокувалась його військова частина із сотнями автомобілів КАМаЗ і МАЗ.
-В основному наші автомобілісти доставляли на Кабул паливно-мастильні матеріали, харчову продукцію, інші необхідні для війни товари, - розповідає Олексій Павлович. – Був тут навіть цукор-рафінад виробництва Шепетівського комбінату. Багато повчального і корисного для подальшої моєї служби мовив мені так званий «старик» Саша Гріненко, який згодом демобілізувався в рідну йому Сумську область. Завдяки цьому хлопцеві, я знав, як мені поводитись під час рейсу нашої колони десь під 80 автомашин. «Духи» ж при цьому не дрімали. Наша колона завжди була в їхньому полі зору. Нерідко така надмірна увага ворога коштувала для нас не лише втратою техніки, матеріалів, але й наших бойових однополчан. Ворог не щадив нас ніде й ні в чому. Для цього підсилав нам для провокацій навіть озброєних підлітків. Одного разу Сашко підкликав мене до хлопчини років 10-12 і попросив його відгорнути полу національного халата. Я отетерів: там у підлітка був новенький автомат радянського виробництва. Ой, всякого я надивився! Краще не згадувати.
Далі Олексій Павлович у своїй розповіді наголошує, що радянські солдати між собою були прихильними, взаємно дружніми. Он рядовий Борис Войтюк (родом із села Соснівка Білогірського району) ніс свою службу у польовій пекарні недалеко наших складів і в хлібові не мав зайвої особистої потреби. Натомість шоферам, які більшість часу проводили в кабіні свого автомобіля, не завжди вистачало цього продукту харчування. Олекса частенько приносив хлопцям від Бориса лоток-два свіженького хліба.
-Не подумайте, що солдатів погано годували, - пояснює О. П. Томчук. – Ні! Годували! І непогано. Але ж і рейси наші виконувались не за графіком і часом. Та й взагалі, молодий організм потребує харчу. І немало. А сухий пайок – то є пайок. І не більше. Так що Борис Войтюк був для нас важливим харчовим резервом. Дай Бог йому здоров’я і довголіття. Бо ж знаю, що він й понині мешкає в своїй Соснівці.
При цьому скажемо, що Олексій Томчук 12 лютого 1989 року на своєму КАМаЗі разом з певним контингентом радянських військ залишив територію Афганістану. Решту строкової служби проходив в м. Димитров Московської області.
А вже 9 травня 1989 року молодший сержант Олексій Томчук був на подвір’ї рідної оселі в Поляховій. Відсвяткувавши дембель, хлопець пішов шоферувати в місцевий колгосп імені Комінтерну.
Не минуло багато часу, як до Олексія завітав Василь Ящук і запросив на своє весілля: очолити хлопців-сватів. Тобто – бути старшим. Пропозиція була прийнята із задоволенням. Гульнули тоді там на славу, виконуючи всі народні звичаї й обряди.
Невдовзі, як воно й належить справжньому парубкові, оженився і Олексій. Припала йому до душі Юля Білич, яка вчителювала в Кузьминцях, а родом сама була із Святця. Нині живуть вони у гарній парі душа в душу. А біля них зросли син Павло і донька Оксана. Вже й зять Ігор радує родину, подарувавши дідусеві і бабусі внучку Машу.
Варто сказати, що всі ці роки після служби О. П. Томчук не сидить без роботи. Он йому, як одному з кращих шоферів колгоспу, було доручено новенький вантажний автомобіль ГАЗ-53. Він відпрацював на ньому два десятки років без аварій та серйозних поломок. Але нині, відчуваючи певні негаразди із здоров’ям, Олексій Павлович займається лише домашнім підсобним господарством. Сповна замінив тут свого батька Павла Лук’яновича, котрий зарано відійшов у потойбічні світи. Як колись на військовій службі, так тепер в мирній праці, він показує зразки сумління. І нехай так йому вдається хоча б до ста літ. А якщо забажає – то й довше! Втім, він сам собі – барин, сам – хазяїн. Аякже!
Володимир РУБАШЕВСЬКий,
журналіст

БЛАГОРОДСТВО


МИКОЛИ ХОМУТА

 

Оскільки Микола Хомут народився 1961 року, то й призвали його до війська на строкову службу в червні 1979 року – після закінчення Святецької десятирічки та курсів шоферів у Теофіпольському профтехучилищі №34. Тобто, хлопець був уже освіченим. Але для військової служби рядовий Хомут мав ще пройти кількамісячний строк курсу молодого бійця в м. Рава-Руська. Тут він і військову присягу приймав. На цю урочисту подію до сина приїжджали із Святця тато Володимир Петрович і мама Ніна Омелянівна. Все було добре. Ніщо не віщувало якогось лиха.
Та воно підкралося пізніше і до солдата, і до його батьків: стало відомо, що цих молодих й необстріляних хлопців відправлятимуть у воюючий Афганістан. Тато з мамою – в терміновому порядку знову прибули до свого сина, аби провести його в далеку й невідому дорогу. Ледве встигли зустрітись з Миколою, бо потяг уже був, як мовиться, «на парах».
П’ятнадцять місяців жив-пережив на території Демократичної Республіки Афганістан рядовий Збройних Сил Союзу РСР Микола Хомут. Всякого довелося йому тут зазнати, побачивши усі страхіття цієї ніким неоголошеної війни. Запитати в нього, аби розповів бувалий солдат щось з тих невесело-трагічних буднів, уже неможливо, бо влітку 2019 року Микола Володимирович Хомут тихо відійшов у потойбічний світ.
-Небагатослівним був наш Коля щодо Афгану, - каже його рідний брат Петро Володимирович. – Було очевидним, що хоче щось розповісти, але якась невидима сила ніби перечить йому в цьому. Ніби це його особистий, своєрідний код. Або ж – табу. Можливо, так воно й краще. Адже час не все і не завжди лікує…
Дійсно, малоговірким був воїн-інтернаціоналіст. Але всі, хто його знав, гарної думки про нього.
Про початки трудової біографії М. Хомута розповів нам колишній начальник Теофіпольського району електричних мереж (РЕМ) В. Г. Шалай. Володимир Григорович не без гордості повідав, що Микола прийшов до них на роботу десь на початку вісімдесятих, а вірніше – 1981 року. Спочатку хлопець шоферував. Але десь років через два йому доручили автомобіль ОВБ – оперативна виїзна бригада – з одночасним виконанням обов’язків електромонтера. Така посада до душі припала Миколі. Члени бригади не могли нахвалитися працелюбністю колеги, його сумлінністю у виконанні службових обов’язків.
Невдовзі М. Хомут вступає на заочне навчання до Новоушицького технікуму механізації сільського господарства. Успішно завершивши науку в цьому закладі, Микола Володимирович уже з відповідним дипломом обіймає посаду автомеханіка РЕМу. І тут він показує зразки сумлінної праці.
Переконаний, - каже, В. Г. Шалай, - Микола ще тривалий час працював би на цій посаді, якби не підводило здоров’я. Особливо ж недужали ноги. Тому ми пішли на поступки, й запропонували Миколі Володимировичу посаду завідуючого матеріальним складом, де йому було зручніше, без надлишкових фізичних навантажень.
Однак, Афган давав про себе знати. Здоров’я помітно погіршувалося. Тому десь 1990 року (чи трішки пізніше) М. В. Хомут подав заяву на звільнення і перейшов на роботу електриком у рідне село Святець – в однойменний виробничий сільгоспкооператив. Звісно, в нашому РЕМі він залишив гарний трудовий слід та теплу й щиру згадку про себе. Завжди був взірцем для інших.
Одностайних світлих думок та вражень про Миколу Хомута і в Теофіпольській районній організації «Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналіс-тів)». Кожен член цієї Спілки переконаний, що його біографія свідчить про людину честі, благородства, мужності. І його особистий погляд на події афганського побоїща, очевидно, мав своєрідний код, а вірніше - табу. Тому й не був прихильником розмов на цю тему колишній солдат.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ,
журналіст. Квітень, 2020 року.

 

ТАТА СВОГО


ПАМ’ЯТАЄ ТАКИМ…

 

Володя Рожок із тієї когорти хлопців, на долю яких випало одразу після вторгнення радянських військ на територію Афганістану потрапити в горнило тієї неоголошеної війни.
Звичайнісінька біографія хлопця з Кривовільки: навчання в Новоставецькій десятирічці, затим - у Теофіпольському профтехучилищі, де здобув фах шофера і тракториста; далі – служба в армії – спочатку в Союзі, а невдовзі цілий рік в Афгані.
На думку його дочки Віталіни, той час для тата був особливо важким випробуванням, хоча про те він не дуже й розповідав, а здебільшого відмовчувався, або ж переводив розмову на інше. Але, що головне, запам’ятала тата людиною спокійною, врівноваженою, компанійською, товариською.
А ще він був великим працелюбом. Після звільнення в запас повернувся у рідний колгосп «Труд», що у Новоставцях. Одружився, створив сім’ю, спорудив дім. Здавалося, він навмисно шукав собі якесь заняття, щоби за ним забути про щось тривожне, що його постійно гнітило. Мабуть, спогади про ту страшну війну на чужій нам землі.
Володимир Григорович був небагатослівним, зате зберігав багато фотографій своїх товаришів-однополчан. З любов’ю відгукувався про тих, із ким на тій війні судилося за кермом грузовика відміряти не одну тисячу кілометрів фронтових доріг. Так, саме фронтових, бо вони, ті шляхи, були аж ніяк не мирними та безпечними.
Працюючи водієм у колишньому спецгоспі «Труд», В. Г. Рожок зарекомендував себе людиною з високим почуттям обов’язку, сумлінним виробничником. Володимир Григорович сповна віддавався роботі і домашнім клопотам. Наче відчував, що треба ще багато чого встигнути довести до ладу.
На жаль, хвороби підкосили його здоров’я і 13 жовтня 2001 року він, сорокалітнім, пішов у засвіти. Шкода, що туди часто йдуть люди, які не долюбили, не дожили, не доробили задуманого. Життя яких, можна сказати, обірвалося на злеті. Тому, згадуючи їх щораз, мусимо вдаватися до минулого часу.
На жаль…
Валентин ДУЗЯК, журналіст.
Квітень, 2020 року.