Теофіполю -  600

2020 рік для всіх нас особливий. Адже нашому славному містечку офіційно виповниться 600 років. Дякуючи шановному Івану Архиповичу Стасюку (хай йому земля буде пухом), його працям з історії Теофіполя, нам стало відомо, який важкий шлях пройшли жителі селища за цей час.
У своїй статті, користуючись його науковими дослідженнями, я хочу викласти основні віхи цього шляху, тим більше, що не всі жителі селища мають твори Івана Архиповича і не всі їх читали.
Дату заснування селища історикам не вдалось встановити. Проте писемна згадка про Теофіполь під назвою Камінь наводиться в дарчому акті великого князя Литовського Вітовта своєму слузі Павлу від 30 липня( 7 серпня за н.с.) 1420 року. Цим актом Павлові Ярмолинському,( згодом Єловицький), надалась земля з селищем Камінь (Теофіполь), Новоставці, Коров’є, Турівка, Рідка, Єлізаветпіль, Святець, Лазучин, Воронівці, Поляхова. Ярмолинські володіли Каменем 120 років. Після них 65 років він належав Чолганським, а тому став називатися Чолганським Каменем.
Після возз’єднання в 1569 році Польщі і Литви, Чолганський Камень підпорядковується Польщі, а ним 57 років стали володіти землевласники Сенюти. У 1681 році його купив князь Станіслав - Ян Яблоновський. Його син Олександр у 1698 році одружився на Теофілії Сенявській. Спочатку вони жили в Ляхівцях (Білогір’ї), а після його смерті у 1723 році Теофілія Миколаївна поселилась у Човгані, який 30 січня 1739 року перейменувала на Теофіполь, тобто місто Теофілії ( у перекладі з грецької – Боже місто). Саме вона, її син Юзеф-Олександр і внучка Теофілія перетворили селище в одне з кращих містечок Волині.

До речі, у двоповерховому палаці Теофілії Миколаївни 50 років назад розміщувалася районна лікарня, сільгоспхімія. Старші люди, мабуть, пам’ятають, як його руйнували.
У 1761 році внучка Теофілія вийшла заміж за Юзефа Сапегу, а тому Теофіполем стали володіти 101 рік князі Сапеги. Їх син Олександр був ад’ютантом Наполеона, а внук Леон брав участь у польському повстанні 1830 року, а тому маєтки Сапег, згідно указу Російського імператора перейшли у власність держави. Під владою Польщі Чолганський Камінь був у складі Кременецького повіту Волинського воєводства, а з 1793 року став центром волості Старокостянтинівського повіту Волинської губернії Росії.
На долю наших предків випало дуже багато випробувань. Це і міжусобні князівські війни і навала монголо-татар, і гніт польських магнатів, і набіги кримських татар, після яких Теофіполь і навколишні села часто залишались пустими. Жителі Чолганського Каменя брали активну участь у народно- визвольній війні 1649- 1654 рр. У червні 1649 року в селищі побував Богдан Хмельницький. Тут неодноразово відбувались бої між козацьким і польським військом.
Важким тягарем для теофіпольців стала перша світова війна, адже містечко було прифронтовою зоною. Тут перебували частини російської армії, майже 50 процентів працездатних чоловіків мобілізували у військо. Значна частина із них загинула або була скалічена. У селищі припинили діяльність заводи, ремісничі майстерні, занепало сільське господарство, торгівля, значно погіршився рівень життя людей.
Під час революції 1917 року і громадянської війни Теофіполь переходить з рук в руки – то до радянських військ, то до австро-німецької армії ( лютий 1918 року), то до військ УНР( наприкінці 1918 року), то до Польщі ( вересень 1919р). У вересні 1920 року у селище знову вступили війська УНР, а 21 листопада його остаточно завоювали більшовики. За ці роки містечку було завдано значні збитки, багато міщан загинули у цій боротьбі.
У грудні 1920 року у Теофіполі було створено сільську раду, обрано волосний комітет.
13 березня 1923 року Теофіполь став районним центром. Розпочалася відбудова народного господарства. У 1926 році у селищі був заснований маслозавод, наприкінці 1929 – МТС, у 1937 році – державна гідроелектростанція.
До війни в містечку працювали 2 цегельні заводи, водяний млин, промкомбінат, ситроцех. У 1923 році почала працювати семирічна школа, відкрився сільський клуб, в якому з 1927 року почали демонструвати кінофільми.
З червня 1931 року почала виходити районна газета. З’явився двоповерховий будинок.
Не поминули селище і організовані радянською владою голодомор 1932 -1933 років і масові репресії 1936-1937 років. В самому райцентрі і в селах району люди пухли від голоду, вмирали діти. У 1936 році більше 4 тисяч поляків з району було вислано у Казахстан. У 1937 році десятки невинних жителів селища і району були розстріляні і відправлені в тюрми за фальшивими звинуваченнями. У 1934 році у Теофіполі було зруйновано Свято-Покровський храм, знесено єврейську синагогу, закрито католицький костел.
В ході другої світової війни Теофіполь був захоплений німцями після важких боїв 6 липня 1941 року. Настали чорні дні фашистської окупації. Населення було масово пограбоване, знищені підприємства, колгоспи, закрито школи. Майже 300 чоловік із селища вивезено на каторжні роботи в Німеччину, розстріляно біля 2 тисяч євреїв, десятки підпільників.
4 березня 1944 року містечко було визволено від фашистів. Сотні жителів Теофіполя били ворогів на фронтах війни, 182 з них загинули смертю хоробрих. Всього за роки війни загинуло близько 2200 теофіпольців.
Після визволення 4 березня 1944 року місцева влада доклала багато зусиль для ліквідації наслідків окупації. За стислі строки були відбудовані маслозавод і МТС. У 1945- 46 роках відновили роботу електростанція, хлібопекарня, промартіль, відкрито магазин і їдальню. Була відбудована лікарня, у 1947 році закінчено ремонт середньої школи.
В ході адміністративно-територіальної реформи Микити Хрущова, в січні 1963 року Теофіпольський район (він з 1959 року називався Мануїльський) був ліквідований і приєднаний до Волочиського.
Але у грудні 1966 року Теофіпольський район був відновлений. З того часу розпочався швидкий темп розвитку селища.
Мене направили на роботу у Теофіполь у серпні 1970 року. Тоді у містечку було всього кілька двоповерхових будинків. Там, де зараз автобусна станція, була тваринницька ферма, а далі - поле. Де зараз церква, був старий маслозавод, де сирзавод і райспоживспілка були людські городи. Не було жодної багатоповерхівки. Проте у серпні 1971 року розпочалось будівництво сирзаводу, а в грудні 1972 року він став до ладу. У 1971 - 75–роках споруджено цегельний завод у с. Дмитрівка, комбікормовий завод, хлібзавод. Під керівництвом Миколи Сторожука невпізнанно змінилась матеріально-технічна база райоб’єднання «Сільгосптехніка». Для робітників збудовано три триповерхових будинки, дитячий садок, адміністративно- побутовий корпус. Активно споруджувалися бази «Сільгоспхімії», ПМК-251, міжколгоспбуду, підпри-ємств, комунгоспу. За 1970-1990 роки у селищі побудований стадіон, побуткомбінат, ресторан, райвузол зв’язку, автостанція, автопідприємство, кінотеатр, багато багатоквартирних будинків, 7 продовольчих магазинів, кафе, їдальні, 3 школи, 3 дитсадки, райлікарню, райунівермаг, приміщення ДТСААФ, готель, майже усі адміністративні будинки і багато інших об’єктів. Асфальтувались вулиці, проводилась газифікація селища. Але найбільшою будовою селища було спорудження цукрового заводу.
За те, щоб цей об’єкт попав у селище, перш за все слід подякувати колишньому першому секретарю райкому партії Івану Приймаку та
Івану Стасюку. Саме вони, як кажуть «вибили» його будівництво, яке розпочалося навесні 1973 року.
Рішенням бюро райкому партії я був затверджений начальником штабу будови, про яку можна розповідати дуже багато, адже це була державна будова дев’ятої п’ятирічки.
Важливу роль у спорудженні заводу відіграли керуючий трест-майданчиком Геннадій Іваненко, директор заводу Володимир Муравський, його заступник по будівництву Павло Багнюк, головний механік (потім новий директор Вікентій Походощук) та багато інших. Практично у його будівництві брала участь вся країна, тисячі жителів району та селища.
25 грудня 1975 року пішов перший цукор, дві півлітрові баночки якого я завіз на обласну партійну конференцію, віддав першому секретарю райкому партії Петру Рев’якіну, який під час виступу вручив президії конференції.
Поряд із заводом виросло багато житлових будинків, школа, дитсадок, будинок культури, їдальня і багато інших об’єктів.
Роботи на будівництві заводу продовжувались. Дуже відповідальним завданням було прокладання 35-и кілометрового газопроводу Купель-Теофіполь. Щоб «вибити» це питання ( дозвіл на газифікацію, ліміти на газ, виготовлення проектної документації, пошуки підрядної організації, виділення 35 км. труб) наполегливо працювала депутат Верховної Ради СРСР Зінаїда Возна, голова райвиконкому Володимир Каштан, його заступник Іван Стасюк.
Будівництвом газопроводу і газифікацією району довелось постійно займатись мені, директору газконтори Петру Вільшинському.
Завод було газифіковано у 1989 році, газ вперше в Україні було проведено в усі населені пункти району.
Капітальне будівництво в районі виконували ПМК-251, ПМК-10, райагробуд, рембуддільниця, міжколгоспшляхбуд. Дякуючи колективам цих організацій, Теофіполь невпізнанно змінився. У ці роки дуже багато побудовано житла самими жителями – більше сотні будинків на трьох нових масивах. У ці роки проведено будівництво багатьох доріг, заасфальтовано багато вулиць.
Жителі селища з радістю сприйняли проголошення Верховною Радою незалежності України, за що вони майже одноголосно проголосували 1 грудня 1991 року. В період реформування влади, народного господарства, Теофіпольщині, як і всій країні, довелось пережити важкі часи, кризовий період. Більшість підпри-ємств поступово припинили свою діяльність, в райцентрі не стало більше 2000 робочих місць. Значно виросли на все ціни, зникли товари. Держава обманула людей під час приватизації підприємств, вручивши їм ваучери, за які більшість нічого не одержали.
У цей період представником Президента України в районі був призначений Василь Шуляк. Йому довелось дуже багато зусиль докласти для реформування підприємств промисловості, торгівлі, сільського господарства в умовах кризи. До Теофіполя приїжджали вчитися з усіх куточків України.
В цей час було добудовано школу-гімназію, завершено газифікацію району. Завдяки йому побудовано Свято-Покровський храм. У 1994 році в селищі цукрового заводу, дякуючи директору підприємства Вікентію Походощуку, збудовано церкву Іоанна Кронштадського. Завершено спорудження костелу.
За останні роки селищна рада багато зробила для благоустрою вулиць. За сприяння Героя України Василя Петринюка став до ладу Храм Покрови Пресвятої Богородиці Православної Церкви України.
На цукровому заводі збудовано елеватор, завод по виробництву біогазу, відкриваються нові об’єкти торгівлі, невеликі підприємства.
Проте селище останнім часом багато втратило і продовжує втрачати. Не стало кінотеатру, не працює готель, зникли дитячі атракціони. 30 років будується будинок культури і кінця не видно. На цьому об’єкті хочуть третій раз міняти вікна, його утеплюють, хоч цю роботу можна було б зробити після введення його в дію. Вважаю, що було б великою перемогою здати БК до 600—річчя селища.
Де взяти кошти? Поділюся досвідом.
Не чекати з моря погоди, а районній та селищній радам на своїх сесіях офіційно звернутися до Уряду країни, обласної ради, нашого депутата Верховної Ради Ольги Копанчук з проханням виділити кошти на добудову БК в ювілейному році, поїхати з ними на прийом до високого начальства.
Тут, на місці, треба гарно попросити бізнесменів, підприємців, фермерів, керівників господарств про допомогу: хто грішми, хто виконанням певних робіт. Слід оголосити цей об’єкт ударною будовою ювілейного року, залучити до його спорудження працівників установ, організацій, постійно проводити суботники.
Згадаймо, як толокою будувалась районна лікарня, де на завершенні щоденно працювало по 100-150 чоловік з усього району, а я був за бригадира.
Не повинна стояти осторонь селищна рада, адже незабаром не стане району і БК буде належати ОТГ, та й врешті решт його чекають перш за все жителі селища, особливо молодь.
Взагалі 600 років селищу буває один раз. Влада має скласти конкретний план відзначення цієї дати, в якому визначити хто і що має зробити, як провести цей захід. В деяких районах такі дати вже відзначали, тому слід запозичити цей досвід.
Було б добре присвоїти звання Почесних громадян селища, оголосити ці рішення на святі. Вношу пропозицію присвоєння таких звань Івану Приймаку, Івану Стасюку, Вікентію Походощуку. Гадаю, що наша газета має друкувати на своїх сторінках думки з нагоди відзначення 600-річчя Теофіполя багатьох людей.
Сердечно вітаю всіх жителів селища з Новим роком, зичу всім доброго здоров’я, щастя, благополуччя, миру рідній Україні.
Аркадій Медвідь, історик, пенсіонер, смт.Теофіполь