ДОЛЯ,

ДОЛЕНЬКА…

Коли воїни-афганці Теофіпольщини гуртом збираються в райцентрі в дні пам’ятних дат, то з ними майже щоразу присутня невисокого зросту симпатична жіночка. Вони разом відвідують Божий храм святої Покрови, беруть участь у мітингах і зборах, тематичних зустрічах і вечорах, покладають квіти і запалюють свічі на могилах загиблих і померлих вже нині «афганців».
Хто ж ця миловидна жінка? Вона – дружина воїна-інтернаціоналіста Миколи Тимощука, який 2012 року відійшов у потойбічні світи ще в дуже молодому віці, залишивши Віру Полікарпівну вдовою, а двійко донечок – Оксанку і Людмилку напівсиротами. Миколі Петровичу пощастило повернутися живим з отого Афганістану, але пережите в ньому, а ще – поранення – дались взнаки на здоров’ї колишнього воїна. Оте й спровадило молодого чоловіка в могилу.
Тому й не приходить Микола Тимощук нині на зустрічі до своїх друзів. Його місію виконує дружина-вдова Віра. Інколи до мами приєднуються вже дорослі доньки Оксана і Людмила. До речі, обоє успішно здобули вищу освіту й радують матусю своїми здобутками. Радів би цьому й тато, але не судилося долею…

Поспілкуватися з ним можна лише у снах, або ж відвідавши його могилу на кладовищі. Що й частенько відбувається. Розповідають доньки татові про своє життя-буття, про свої сімейства з його зятями й онуками…
І пригадуються рідним дні, коли тато й чоловік, воїн-афганець розповідав про те, як він потрапив в далекий і невідомий йому Афганістан. Зрозуміло, що в ті сімдесяті й вісімдесяті роки ( період бойових дій) розповідати про це було суворо заборонено. Не повідомляв своїх рідних про своє перебування в маловідомих нам афганських горах і рядовий Микола Тимощук. Замовчував також, що був важко поранений в ногу та обличчя під час виконання бойового завдання. Тоді поруч з Миколою, котрий управляв автомобілем «УрАл», осколками ворожого снаряду було вбито командира розвідувальної групи. Й мимо волі напрошуються такі поетичні слова на адресу воїна:
Криваві небо і земля,

І сонця мідного петля.
Чатує смерть його щомиті,
А губи шепчуть – «Пити, пити…».
Та ніколи Тимощуку –
Облило кров’ю ногу і щоку,
А поруч крик несамовитий:
-Згадай, браток, як будеш жити…».
До слова, розпочинав свою армійську службу рядовий Микола Тимощук у м. Виборг Ленінградської області, потрапивши в роту зв’язку танкового полку. Саме тоді Радянський Союз на прохання афганського уряду, як повідомляли засоби масової інформації, вводив свої війська в Демократичну Республіку Афганістан. Отож, наш солдат потрапив, як мовиться, з корабля на бал – у самісіньке пекло. Та й дорога до нового місця проходження служби виявилась надто далекою: до Туркменістану –літаком, а звідти – механізованою колоною діставались тієї держави, де почали дислокуватися в Кабулі, а потім – в інших містах та ще маловідомих населених пунктах.
Нелегкою видалась ця служба в Афгані. В горах його підрозділ знешкоджував душманські формування, а Микола доставляв однополчанам боєприпаси. Неймовірно важко орієнтуватися, а тим більше – воювати на зовсім невідомій тобі чужинській території, місцевості. Смерть чатувала на кожному кроці, особливо в гірських ущелинах. Та чи не найбільш вразливішою для радянських бійців була тамтешня сорокаградусна температура повітря. Спрага. Спрага і ще раз спрага зневоднювали організм солдата. Щомиті хотілося хоча б ковточок дорогоцінної водички. Адже привозної не вистачало. І тоді доводилося пити майже гарячу воду з радіатора автомобіля.
Про відпочинок годі було й думати. Часто ночував у кабіні вантажівки, не знімаючи обмундирування. Про зброю – то й говорити нічого: вона була ніби прирощена до солдата. Однак, у надто складних умовах Микола Тимощук вижив, мужньо подолав усі труднощі.
Колись, згадуючи ці далекі події, Микола з гордістю розповідав, як перетиналися його бойові шляхи-дороги в Афганістані з уродженцями Теофіпольщини Павлом Загоруйком з Шибени, Іваном Козачуком з Гаврилівки, Іваном Гончаруком із Святця, Андрієм Лебедем з нашого райцентру. А ще рядовий Тимощук пригадував, що в Кабулі брав участь в охороні резиденції то-дішнього президента Афганістану Бабрака Кармаля, мав нагоду особисто з ним зустрічатися.
Як відомо з радянської преси, в лютому 1989 року, останній радянський солдат залишив Афганістан. Знаменитий генерал Громов вивів звідси і простого рядового воїна з Хмельниччини Миколу Тимощука, котрому судилося там залишитися в живих.
До цієї розповіді варто додати і такі ще звичайні, але яскраві штрихи: народився Микола Петрович Тимощук в селі Криворудка Красилівського району. А дев’ять класів закінчував уже в Теофіпольській середній школі №1. Згодом навчався в Теофіпольському профтехучилищі №34, здобувши там професію тракториста-машиніста широкого профілю та шофера. А після армійської служби з бойового фронту перейшов на трудовий. Рівно чверть століття працював у різних трудових колективах Теофіполя механізатором, шофером, будівельником, оператором котельні. І скрізь він удостоювався високої похвали, пошани і поваги від людей за сумлінність та ініціативу.
А ось останніх десять років свого життя Микола Тимощук хворів: далися взнаки страшна війна й поранення на ній. 5 січня 2020 року йому б виповнилося 60 років. На превеликий жаль, не дожив до цього ювілею. Проте життя прожив не марно. Його пам’ятають на рідній українській землі, як вірного присязі воїна і як невтомного трудівника, як доброго, зразкового чоловіка й батька. То ж і стежина до його могили ніколи не заросте, а буятиме зеленим барвінком.
Тадеуш ОСТРОВСЬКИЙ,
журналіст,
січень 2020 року