Надрукувати
Категорія: №19 від 10.05.2018р.
Перегляди: 1039

- Найбільше свято для нас, - промениться щастям погляд Анастасії Іллівни, - коли наші діти до нас приїжджають з внуками та правнуками, всіх разом аж дванадцятеро. На Великдень були, Міті виповнилося вже  80 років, а 1 травня наше золоте весілля відзначали. Як подумаю, ніби вчора все було, а роки збігли. Я ж ніколи не пошкодувала, що тут, на третій Мар'янівці знайшла  свою долю, завжди відчувала, що маю надійний тил, почуваю себе щасливою жінкою, матір'ю, бабусею.
Сидимо в гостинній оселі Сиваків, Анастасія Іллівна та Дмитро Олександрович згадують, як все було.
- Родом я із Заруддя, - розказує господиня, - у 1967 році закінчила на Сумщині Глухівський педагогічний інститут.  Призначили мене вчителькою початкових класів Мар'янівської восьмирічної школи, дітей тоді було багато, до 80 учнів. Мені дуже сподобалася школа, учні, вчителі, та й мене прийняли, як в рідну сім'ю.  Директором тоді був Григорій Софронович Іванюк, дуже хороший керівник, прекрасна людина. І от 12 жовтня святкували в нього день народження. І Мітя там був, бо директорова дружина була його тіткою. Це був хлопець-молодець, веселий, жартівливий, душа компанії. Одразу  в мене до нього виникла симпатія, напевне, це була любов з першого погляду, запав він мені в душу, зрозуміла, що йому можна довіряти. Стали зустрічатися і першого травня вже було весілля, спочатку в мене, в Зарудді, потім тут, на третій Мар'янівці.


Дмитро ж був старший на 9 років, перший хлопець на селі, бравий, роботящий, спритний. Побачив вже світу, три роки строкову відслужив прикородонником на китайській границі, в Хабаровському краї. Після армії став шоферувати в Ланівцях, на цукровому заводі, почина з ГАЗона, потім був УФА, КАМАЗ, був в багатьох містах України, Росії, Білорусії.
- Напарубкувався, треба було вже женитися, - усміхається, - та й Анастасія припала мені  до душі, хотілося мені оточити її любов'ю та турботою. Як вже стали разом жити, дуже шкодував її. Бо ж скрізь їй треба було справитися, в школі, вдома все поробити, дітей доглянути, до уроків підготуватися. То ж допомагав, як міг, коли був вдома, бо ж так само на роботі пропадав, їздив у відроядження.
Виростили Сиваки троє дітей, старшою була Валентина, далі Олексадр, а найменшим – Валерій.
- Діти в нас дуже хороші, - продовжує Анастасія Іллівна, - ніколи ми за них не червоніли, добре вчилися, з повагою ставилися до людей, були дружелюбними. Валя живе в Бучі, працює в Києві, в міністерстві, в Державній фіскальній службі. Хлопці живуть в Ірпіні, Саша – інкасатор, а Валерій має свою автомайстерню. Він взагалі у нас майстровитий, придався до діда, мого батька Іллі Феодосійовича Ващука. Був він майстром на всі руки, до чого не брався, все міг зробити – мурував, столярував, робив вікна, двері. То ж як  Валерик приїде додому, одразу щось майструє, не посидить хвилинки, дай йому щось зробити, поремонтувати. Є в нас троє онуків та двоє правнуків. Всі люблять до нас приїжджати, в нас же тут яка краса, тиша, спокій.
В Мар'янівській школі пропрацювала вона 45 років, з них лише чотири на початкових класах, решту ж навчала учнів німецької мови. Сама її вивчила, пройшла курси перекваліфікації.
- Дуже я любила свою роботу, - каже, - любила дітей, особливо намагалася підтримувати тих, в кого в родинах не все було благополучно. Вже шість років, як не працюю, та коли зустрічаю своїх колишніх учнів, відчуваю їх повагу, вдячність. Одне мене болить: ще при мені не раз збиралися закривати нашу школу, хоч ніде нема доріг, зимою ми взагалі відрізані від світу. Чи ж правильна така політика? Що чекає маленьке село без школи, без дороги? Чому там, наверху, це нікого не хвилює?
Прожили Сиваки вже 50 літ в любові та злагоді, таки, не знайдеться нікого, хто міг би кинути камінь у їх город. Гарна, взірцева родина. У чому ж її секрет? Кажуть Анастасія Іллівна та Дмитро Олександрович, що у вірності та відданості, у взаємоповазі, у вмінні разом долати життєві труднощі, зберігати свою честь та гідність, за дріб'язковим не загубити головного – почуття, яке навік поєднало їх долі.
П.Ковалишина